Він устав, постукав у двері сусідньої кімнати і, не дочекавшись відповіді, прочинив їх. Мольн побачив Валентіну й зрозумів, звідки до нього прийшло це відчуття безтурботного щастя. Вона спала непорушно й тихо, як сплять птахи, навіть не чути було її дихання. Огюстен довго дивився на її дитяче личко із заплющеними очима, таке спокійне, що не хотілося будити й тривожити її.
Але Валентіна нараз розплющила очі й подивилася на Мольна.
Коли дівчина вдяглась, Мольн знову прийшов до неї.
— Ми заспали, — сказала Валентіна.
І одразу ж почала поводитися, як поводиться господиня в своєму домі.
Прибрала в кімнаті й почала чистити костюм Мольна, в якому той приїхав учора сюди. Коли ж узяла в руки його штани, зажурилася. Обидві холоші були внизу забрьохані багнюкою, що вже висохла. Якийсь час повагавшись, Валентіна, перш ніж узятися до щітки, обережно зішкрябала ножем цю кору.
— Так завжди робили хлопчаки в Сент-Агаті, коли треба було зчистити багнюку, — сказав Мольн.
— А мене навчила цього моя мати, — відповіла Валентіна.
… Саме про таку подругу, мабуть, і мріяв Великий Мольн, уроджений мисливець і селянин, мріяв до своєї загадкової пригоди в Маєтку.
15 червня. За вечерею на фермі, куди, на превеликий їхній жаль, їх запросили завдяки друзям, що відрекомендували Огюстена й Валентіну, як чоловіка й дружину, дівчина поводилася сором'язливо, наче молода.
На обох краях накритого білою скатертиною столу запалили свічки в канделябрах, наче на скромному сільському весіллі. Проте в кімнаті було темнувато, і щоразу обличчя, нахиляючись над тарілками, поринали в сутінь.
Праворуч від Патріса, сина господині, сиділа Валентіна, потім Мольн, який уперто мовчав, хоча за столом майже весь час зверталися до нього. Відтоді, як він, бажаючи уникнути пліток у цьому глухому селі, вирішив видати Валентіну за свою дружину, його не полишали жаль і гризота. Дивлячись, як Патріс, наче шляхтич, головує за столом, Мольн подумав: «Я мав би сьогодні сидіти на чолі столу в такій самій низькій пам'ятній для мене залі — на власному весіллі».
Поряд з ним Валентіна сором'язливо відмагалася від страв, що їх їй пропонували. Вона була схожа на молоду селянку. Щоразу, коли до неї зверталися, вона дивилась на свого друга і, здавалося, просила в нього захисту. Патріс довго й марно наполягав, щоб вона винила склянку вина, поки нарешті Мольн нахилився до неї й ніжно прошепотів:
— Треба випити, люба Валентіно.
Вона покірно випила. І Патріс, усміхаючись, привітав Мольна з такою покірливою дружиною.
Але Валентіна й Мольн і далі лишалися мовчазні й задумливі. Вони надто стомилися; після довгої прогулянки по розгрузлій дорозі в них змерзли намоклі ноги. До того ж юнак час від часу мусив казати:
— Моя дружино… Валентіно, моя дружино…
І щоразу, коли він глухо вимовляв ці слова перед незнайомими селянами, в цій темній кімнаті, йому здавалося, що він робить помилку.
17 червня. Друга половина цього останнього дня почалася погано.
Патріс і його дружина вирушили з ними на прогулянку. Ідучи по нерівних схилах, порослих вересом, пари розділилися. Валентіна й Мольн посідали на траву між ялівцевими кущиками.
Було хмарно, інколи вітер приносив краплі дощу. Близький вечір начебто мав присмак прикрості, присмак такої нудьги, що її не може розвіяти навіть кохання.
Вони довго сиділи в своєму сховку, прикриті гіллям, і майже не розмовляли. Потім небо прояснилося. І обом їм здалося, що тепер усе буде добре.
Вони завели мову про кохання. Валентіна не замовкала…
— Ось що обіцяв мій наречений — адже він був мов хлоп'я: обіцяв, що ми матимемо власний будинок, схожий на хатину, загублену посеред полів. «Вона вже готова, — казав він. — Ми приїдемо туди, наче повернувшись з далекої подорожі, ввечері, тільки-но споночіє, одразу ж після вінчання. І скрізь, на дорозі й на подвір'ї, будуть діти, зовсім незнайомі нам діти, вони сховаються в кущах і зустрічатимуть нас із радісними криками: «Хай живе молода!» Які нісенітниці, правда ж?
Мольн слухав з подивом і тривогою. В усьому цьому ніби чулося відлуння знайомого голосу. В тоні дівчини вловлювався невиразний смуток за минулим.