От, напрімєр: підходе мужик і купля мнякеньку дорогу бомагу нєжного цвєта. Шо то значить? А значить, шо він — холостяк, який свою сраку любе і жаліє, бо більш нікого йому любить і жаліть.
Потім роззнакомились. Був він прапорщиком. І якось так получилося, шо зачастив він до мене. Ото вистоював коло мене цілими днями, вів усякі інтіліктуальні разговори — то про Моцарта, то про Брамса (він у музикальних войськах служив). Співав у хорі. Тенором. Я довго не могла врубицця, чого він ходе до мене, аж потім до мене дойшло: це ж він до мене так пристає!
Дивлюсь я на нього: а воно ж мале, лисе, товсте — гидко плюнуть! Але, як то кажуть, на безриб’ї і жопа солов’йом стане. Рішила я йому оддацця.
От раз приглаша він мене у кахве. Таке собі в’ютненьке. Випили ми чарчину-другу, закусили каклєткою з картошечкою фрі й салатіком. Потом іше випили чарчини три-чотири, а після того подалися в його общагу. Завалюємо в комнату — аж там уже його сусід пристроївся до такої, як я! Йо…, звиняйте, от бестія!
Шо робить?
— Пішли, — кажу, — в парк культури і отдиха! Там собі культурно й отдихнем на травичці.
А він не пойняв, до чого це я хилю. Даже в’явити собі не міг, шо можна ОТЕ робить на свіжому воздусі. Він так важко зітхнув, аж мені стало жаль його. Кажецця, він ше довше воздержувався, чим я. Приходимо в парк, я найшла таке в’ютненьке місце в кустіках сірєні, постелила одіяльце, прихвачене з общаги на цей самий случай, розкрила свої об’ятія і пригласила до коханнячка:
Я ж хотіла, як лучче! Шоб він розслабився, не нервічав! А він як почув, то очі йому вилізли на лоба! Так перепудився, шо моментально щез із мого поля зрєнія! Словом, союзнік покінул поле боя і з позором скрився. Ну, не падло, га?
А я потім цілий місяць мучилася: шо я не те зробила?
Довго одходила од того стреса. Аж тут ше один залицяльник запав на мене. Так мнякенько стелив! А в мене ж глаз — алмаз. Бачу, шо він жонатий, та ше й має купу дітей. Бо брав бомагу обухівську — сіреньку і мнякеньку, дешевеньку, як і він сам, і по десять штук на тиждень: ясно, шоб на кажду сраку хватало.
Так я його зразу одмела, сто лєт він мені снився: настругать дітей уміє, а довести їх до ладу — де там! Видно, жінці він уже осточортів тим, шо кончать не вміє, то вона його й посила до бісового батька! А йому все свербить в одному місці! Я таких ненавижу — циркне тобі в дірку, а ти потім носись по гінекологах, шоб аборт зробить, і страдай за мінутне удовольствіє.
І ше один був звращенець. Націоналіст. Купував бомагу тіко двох цвєтов — жовту і голубу, причом, шо характерно: у комплекті. Я собі й думала: чи він обидвома зразу підтираєцця, чи каждою по отдєльності? Навєрно, існачала жовтою, а потім синьою начисто, або навборіт. От мені було інтересно, скіко в нього в тувалєті бомагодержателів — два чи один? І чи вивішує він обидва рулони рядочком?
А ходив він у вишиванці. І це мене настроювало на патрійотічеський лад. Я ж усе-таки українка! От думаю: Чєловєк!
Патрійот! Нада од нього набрацця настоящого українського духу. Я йому даже скидку давала — так мені його патріотізм понаравився.
Аж і він проявив просвітительський інтерес до мене. Якось, почувши, як я лаюсь з Нінкою, яка курила біля мого пожароопасного лотка, він узяв мене нєжно за руку і сказав:
— Галочко, ви ж українка! Ви повинні говорити щирою українською мовою! Мова — то святе! А ви її псуєте різними русизмами! Я так уболіваю за Україну, за українську мову, що готовий вас безплатно навчити правильної вимови. Ви згодні?
«Ну, — думаю, — оце Людина! Мо’, він мене в люде виведе?»
— Канєшно, згодна! — вирвалося з моїх грудей.
— Не «канєшно», а «певно», — делікатно поправив він мене.
— Певно, згодна! — виправилася я і аж забалділа від чистої української мови!
От прийшла я до нього додому на урок. Приготовив він мені чайочок, такий собі, слабенький, з сахарком, і хліб із маслом. А я даже не скривилася: подумала — він же пошти святий! Він даже на базар у вишиванці ходе! Грець з тою хаваніною! От він мене й навчить світлому, доброму, розумному!
Дивлюсь, аж він шось після чайочка став странно суєтицця. Підсів до мене на діван і своєю ручоночкою в пазуху мені — шасть! Я й схаменуцця не вспіла, як він присмоктався своїми слинявими губами до моїх, а тою ручоночкою став м’яшкорити мої цицьки, наче то не грудь, а якийсь котяра. Я все ше вилупленими баньками дивлюсь на нього і ні бельмеса не понімаю: шо йому од мене нада? А він тим врем’ям — вжик! — розстебнув ширіньку, витягнув свого мікроскопічеського члена і вклав його мені в руки.