Тягнув мене той самий воїн у золотому шльомі, начальник їхньої охрани, до якоїсь діри, а там ми — раз! — і провалилися прямісінько в підземне царство-государство.
Канєшно, ви мені не повірите. Подумаєте, шо це були глюки. Але це не глюки. Це чистісінька правда. Випийте ще. Ну як, пішло? То слухайте.
Очутилася я в підземному царстві-государстві. А там усе в золоті. В скіхському золоті. Я аж обалділа. Не те шоб я золото дуже любила, мені воно без разниці, просто вся обстановка така була, як у сказці.
Іду по саду — а сад золотий: золоті дерева, на них зумрудні листочки, рубінові вишеньки, срібні птічки з бірюзовими очками.
Затягли мене сперва їхні баби в золотий басейн освіжитися! Ото було правильно. Я ж послі базару і отого гівняного ворожіння не вспіла ні помитися, ні подмитися. А до царя треба йти чистенькою. Нахлюпалася я в тому басейні довсеру!
Потім повели мене баби у баню золоту. Масаж усякий зробили! У тих скіхських бабів руки, як у мужиків. От, думаю, звідкіля взялася наша підгуляївська порода! Від скіхвів! Нічим її не проймеш!
Потім ті ж самі баби затягнули на мені золотий корсет і наділи на мене золоті наперстки і золоту діадему на голову. А на груди повісили кілька разків намиста з тувалєтної бомаги. Отак мене екіпірували і впустили у велику залу.
Я увійшла і… осліпла. Я даже пожаліла, шо не прихватила з собою сонцезащитних очків, бо тут так усе блищало!
Пока я привикала — жмурилася і кривилася — до мене хтось підійшов і взяв за руку. А в мене від блиску того скіхського золота сльози потекли градом, я й не доперла, шо до чого, аж вдруг він бух на коліна і став цілувати низ мого плаття.
Чесно говоря, я існачала не врубилася, хотіла крикнуть: шо за казьол тут переді мною уніжаєцця? — аж він мене опередив і закричав на всю залу:
— Мінетія! Мінетія!
А по залу пішло ехо: «Мінет і я! Мінет і я!»
Тут я заволнувалася не на шутку. Я вобше-то чула це слово, та не ждала, шо хтось потребує од мене ту гадость дєлать. Я вже хотіла була з усього розмаху дати нахалу по пиці, як тут неожидано прозріла. Дивлюсь, а передо мною знакома рожа. Я завмерла: не може бути… Це ж…
— Я ж твій Осрісіс, невже ти мене не пізнала?
— Познала, познала! — успокоїла я мужика в золотому шльомі, а сама думаю: чого це Пашка-брігадір рішив устроїть карнавал і наді мною так поіздівацця?
Тут піднявся Осрісіс з колін і повів мене, вроді прінцесу, до свого золотого трона. Я, канєшно, так і горіла, шоб його разоблачить, думала, шо він розігрує мене і шо в дєйствітєльності він Пашка-брігадір, а не цар Осрісіс, та було якось невдобно: навколо стіко людей, і всі в золотих платтях та золотих украшеніях. Не хотілося виглядіть дурочкою з пєрєулочка. Батяня мене колись учив: як не знаєш, шо умне сказати, лучче промовч. От я рішила помовчати, а висказати все Пашці в постелі.
Сіла я на трон і, знаєте, шо? Я почуствовала себе бєлим человєком. Мимо мене проходили вервечкою люде, робили мені поклони, виказували знаки глубокого уваженія. У селі в нас такого нема. У нас село отстале, грубе, шо гріха таїть — я й сама така була. А тут мене від того людського уваженія так пройняло, так захотілося хоч трохи побуть уважаємою женщиною, царицею… От тіко мені моє ім’я не наравилося. Вульгарне какесь… Хотя у царя не лучче…
Я покосилася на Осрісіса: а він, оказуєцця, не зводив з мене влюбльонних очей. І стіко желанія було в них, стіко страсті… аж мені захотілося бистріше в його спальні опиницця. Я опустила очі на його нижню часть тєла, і зразу пойняла: у нього такі самі желанія — з-під туніки мєдлєнно, но увєрєнно припіднімався великий продовгуватий предмет, надуваючи у нижній часті туніки стойку турістічеську палатку.
Я так розфілювалася, шо стала мєдлєнно, но увєрєнно потіть…
А тут, як на зло, процесія нікак не кончаєцця. Все йдуть і йдуть, окаянні скіхви, все кланяюцця і кланяюцця… Аж надоїло. Їй-бо! Не для того ж я сюди приперлася, в конці то концов!..
Так я думала і філювалася, а коли я філююся, то потію ше більше. От я сижу і думаю, думаю і філююся, філююся і все більше потію і потію!.. Чую, як мій запах уже мені самій баки забиває, а шо вже казать про Осрісіса! Я мельком зиркнула на нього, аж бачу: він своїм носом круть, низдрі дрижать, вдихають запахи, шо йдуть з мого боку. Ну, думаю, капєц котьонку! Чи схоче його царське величество з такою вонючкою спать? Аж придивляюся — а наблюдатєльность вобше-то мій коньок — так от, придивляюся і бачу, дівчонки, шо Осрісіс од мого запаху тєла просто балдіє! Звращенець якийсь! Але я не осуждала, даже наоборіт — обрадувалася, це ж мені на руку!
Ждала конця церемонії, ждала, пока не дождалася: так, звиняюся, сцять захотіла, шо аж в очах мені потемніло! Єлі не зомліла: золотий костюм жме, не дає дихать… Щас умру! — думаю. Аж тут — слава тобі, Господи! — коли мені вже замурмедило, почула я звук удару золотої палиці об золотий пол. Це мій цар Осрісіс так зробив. Я з переляку єлі не всралася, не всцялася і не похлинулася одновременно. А потом од радості єлі не вмерла: значить, той дебільний церемоніал уже кончився!