Ну, хотіли ми просто публікацію, а получився скандал. Стали до нас приїжжати разні люди. І все просили показати «те доказательство», а ми все не давали — мовляв, боїмося, не покажемо. Вони і просили, і угрожали, а ми — ні в каку.
Потім бачимо, діло — не шутка. Стала міліція навідуватися, мовляв, знаєте, громадяни, скіки полагаєцця за укритіє скарбу? Ну шож. Треба було вилугуватися. Батяня в мене — шо нада. Лицьом у гразь — та нікада! Поїхав він у Київ, пішов у музей і схвотографірував одну скіхську хвібулу. Тоді пішов до ‘дного нашого мєсного народного умільця, приніс йому свою золоту вставну челюсть, і той за ящик пива забацав таку скіхську хвібулу, шо академік з Києва мало не всрався, побачивши її. Тепер та хвібула в музеї лежить рядом з тою, яку хвоткав батяня.
Оце така історія. Так от, як начали копати архіологи во главі з Мумріковим нашу Курячу гірку, мене заїло: виходить, я почті геніальна женщина! Можна сказать, Косандра! А ніхто цього не оцінив!
І стала я ходить до палаточного городка. Ходила-ходила, пока не виходила: запав-таки на мене їхній главний, Мумріков. Правда, це случилося не так уже й скоро. Странний він якийсь був. Пив. Матір Божа, як він пив! По-чорному! А в шість утра вставав як огурчик і зачинав махати лопатою всенький день! Я стояла і сочила за ним: з якою він любов’ю своїми віничками черепи відчища! Пройшло, може, місяця зо два, пока він мене примітив.
— Як звешся, дівчинко? — спитав. По-культурному так.
— Галя Сливка, — кажу.
— Невже та сама?
— Канєшно.
І в це мгновіння я пойняла, шо він запав на мене. Шо мені вже нічо’ не нада й робить. Сам прийде.
Так воно і стало. Як задощило у серпні, і як розвезло нашу Курячу гірку, — архіологи загрустілі та й розбрелися хто куди. Лопата — до дірєхторки школи, Кісточкін — до вчительки пєнія, Черепок — до бугалтерші, а цей — Мумріков — до мене.
— Чи можна у вас винайняти кімнату? — спитав він тоді у мого баті.
— Як це — вийняти кімнату? — удивився батя.
— Батя, він хоче в нас жити. За гроші, — об’яснила я і моргнула, мовляв, соглашайся.
Батя у мене метикований, пойняв, шо запахло зятьом, то недовго й думав:
— A-а! За гроші? Ноу проблем! Тобто ласкаво просимо!
Так і начався наш архіологічеський роман. А специхвіка архіологічеського роману состоїть у тому, шо нада багато пить і багато копать. Шо ми успішно з Мумріковим і дєлали.
Ой, дівчонки! Він був спеціалістом по подкопах!
От в’являєте: сидимо ми перед тілівізором удвох на табуретках і дивимося Піховшика. Дуже любив він дивицця Піховшика. А я не дуже. Мені не такі мущини наравляцця. От сидимо і дивимося Піховшика. Я лузаю сємочки, а він — нє, кае, засоряє желудок.
І вдруг — ні з того, ні з сього, він мені кае:
— Галю, а ти знаєш, що таке «секс»?
Я єлі не вдавилася від неожиданності. Чи це так його Піховшик вдохновляв, чи шо? Вобшем, дівчонки, цей вопрос застав мене врасплох. Я просто розтірялася. Не знала, шо йому й сказать. Заволнувалася, покрасніла геть уся, п’ятнами пішла по лиці, по цицьках… Думаю: шо ж йому одповісти?
— Не знаю… — на всяк случай одказала я.
Ох, як же він зрадів! Як мала дитина!
— Не знаєш, що таке «секс»? — перепитав він з такою радостю, вроді найшов скіхську хвібулу.
Ну, не могла ж я затьмить його радості! Я ж усе-таки не падлюка.
— А шо воно таке? — спитала я його.
Дивлюсь, а він од тих слів так і мліє!
Чую, підсунувся на своїй табуреточці до мене і тихенько на вушко кае:
— Ну, це інтим-не життя…
— Шо-шо?
— Ін-тимне життя, — ще раз повторив він.
І я, дівчонки, вся напряглася: озадачив він мене сильно. Я задумалася не на шутку: в мене з Брігадіром була жисть інтімна чи не інтімна? От вопрос! Думала я, думала, дівчонки, і от шо я надумала: не було у мене інтіма з Брігадіром. Бо інтім — це коли в білій постелі, при свічках, під «Лібєдіне озеро»… А у полі, прямо на землі серед бураків — хіба це інтім? Потім півдня пісок зі своєї регезулі вимиваєш!
Так от. Шось я отвліклася. Про шо це я? Ага. Мумріков так обрадувався, шо я не знала ніякого інтіма, аж положив свою руку на моє коліно.
І знову озадачив він мене. Я ж дєвушка проста і ляпнула перве, шо мені стукнуло в голову:
— Інтім не предлагать! — ше й засмикнула сподницею голе коліно для убєдітєльності.