І тут я чую — вобше-то я січас кончу, а він — скіхський кінь — ні в одном глазу, і даже не думає спиняцця!
І шо? Чи буду я себе здержувать? Як зарепетую несамовито:
— Кончаю! А-а-а-а!
І затихла, моє комсомольське завзяття какось притамувалося, я вже й не проти спиницця на перекур. Тут би моєму коню раді прілічія спиницця на водопій, так нє! Він, як самошедший, несе мене в чисте поле!
— Годі! — закричала я. — Фатить! Я вже більше не можу! Одпусти мене, окаянна звірюко! Рятуйте, люде добрі!
Ноль по фазі! Та тварюка даже не соізволила на мене подивицця. Ну, думаю, не фатало, шоб мене ше й стошнило! І стала я надивляцця запасний еродром, плацдарм для безопасного прізімлєнія.
Зирк! Аж тут рядом Раїса Степанівна готова прийнять мою істафєту! Я їй — морг! І вона мені у відповідь — морг! Ми пойняли друг друга з одного підморгування. Я бистро встала на ноги, а вона, пока кінь не оговтався, сіла на моє місце і собі поскакала.
«Хух! — подумала я. — Повезло! Мало того, шо всцялася, всралася, не фатало мені ше й обригатися во врем’я любовних утіх!»
Прилягла я рядом на кровать і стала помаленьку відходить од тих скачок. Ісперва спину одпустило, потім судороги в ногах пройшли, потім мордяка остудилася. Приглядаюся — а шо ж діється на вражеському хронті? Раїса Степанівна теж ловкенько скаче. Правда, Осрісісу явно не наравився її вєс — шось там трєпихаєцця на ньому, не поймеш — муха чи комар, не то, шо я: як сіла, так сіла!
Я вже й змерзла наче, а ті все скачуть по чистому полю — і ніяка трясця їх не бере!
«Нє, — думаю, — так дєло дальше не піде. Нада шось дєлать! А шо? Не здирати ж Раїсу з коня! Це ж не по-людськи! Я ж не ізвєрг, в конці-то конців!»
озираюся навкруги — аж тут вирисовуєцця плотненька хвігурка. Шо воно таке? Ага! — доходить до мене. — Це ж музикант! Отой, шо грав на якійсь хвігні! Кремезненький такий. Дивлюсь, а у нього туніка в опредєльонному місці теж надулася в палатку.
«Ну, не пропадатьже добру!» — подумала я і поманила його до себе пальцем.
Той без прєдупрєждєнія як скочив на мене, як повалив мене на кроваті рядом з Осрісісом та Раїсою, я й схаменуцця не вспіла, як він забив мені поміж ніг свою чисто дубову колоду, то єсть своє грішне тєло. Мені аж потемніло в очах.
І тут пішло таке!.. Не сєкс, а якась пилорама!
Ви ж бували, дівчонки, на пилорамі? Помните ті скрежети і завивання? Оце таке мені було з тим музикантом.
Думаю: «Я ж не видержу! Я ж до такого не привикла! Шо там у Мумрікова — карандашик, а тут — дубище! Але ж не падать лицьом у гразь! Рядом Осрісіс з Раїсою — нада ж показать їм мастєр-клас! Шоб знали, шо таке підгуляївська порода».
Я зібралася з силами, настроїлася на волну, підняла свої ноги догори і обхватила ними, як кліщами, музиканта за шию.
А той як зареве, як завібрірує! Мені хоч і тяжко було, але підгуляївська гордість помогла вийти з тої ситуації достойно.
І через некоторе врем’я я даже почула сякий-такий кайф: від одної тіко думки, шо такого в мене більше не буде нікада, я розпалилася не на шутку. Як же тут шутковать, якшо незвєсно, шо мене жде далі в рідних Підгуляївцях!
Я загорлала на повний голос:
— Гоп! Циця-циця-дриця, ой ти ж моя киця! Гоп! Гоп! Гоп!
І бачу, шо дубовому залупієві стає непереливки.
— Гей! — закричала я знов.
І в ритм примовки я начала підкидати на собі музиканта, і став він стрибать на мені, як баскетбольний м’ячик. Гоп! Гоп! Гоп!
Признаюся: трудно було хвізічеськи, зато морально!.. Це таке удовольствіє, шо словами не передать! Рядом Осрісіс із танцітуткою стих. Кажецця, я даже відчула на собі його всеіспопеляющий взгляд. Через десять минут мого гарцювання під музикантом Осрісіс не видержав. Він скинув з мене музиканта і сам навалився… Це мене ше більше завело. Тепер я його підкидала своїм тазовим суставом єлі не до стелі.
І подумала: а слабо його ухоркать, шоб усю жисть помнив про мене, про Гальку з Підгуляївців? То єсть, пардон, про свою Мінетію.
І я таки його ухоркала! Показала підгуляївський мастєр клас! Я довела його до того, шо це він кричав мені:
— Спинися! Я вже більше не можу! Ґвалт!
А я його ше, іше, іше духопелю!
Словом, кончилося тим, шо чотири мужики держали мене попід руки, шоб я дала Осрісісу кончити.
І шо ж ви думаєте: як він кончав? А кончав він тихенько, весь мокрий, вздрагував, як кошеня після води. І даже не писнув. Мені аж жалко його стало. Але ненадовго. Бо розпирала мою грудь гордість: я таки його удєлала! Тепер моє зверху!