Да, дівчонки! То був сєкс так сєкс! Це вже потім я пойняла, шо на самом дєлі у нас була груповуха! Хотя слово «груповуха» звучить так гидко, у нас усе було таке приятне! Таке природне і зовсім не звращенське!
Зрітєлі (а я вже вспіла привикнуть до їх) галасували, аплодували і свистіли од удовольствія!
Коли я ішла мимо них у тувалєт, вони кидали в мене золоті квітки й кричали «Браво!».
Після того спектаколя я проснулася на другий день з такою крепатурою, шо єлі голову підняла з подушки. Тут знову заработали скіхські масажистки і банщиці, і мені полегшало.
Я вже не боялася Осрісіса, а навборіт, ждала його у кроваті і мєчтала, яке б звращеніє йому устроїть сьогодні. І нічого путнього в голову не лізло! І шо б його придумать?
І вдруг: евріка! Мене ж звати Мінетія! Я ж должна оправдать довєріє!
От тіко одна проблема: як оте грішне Осрісісове місце, оту гадость запхати собі в рота? Там же стіко мікробів! А кроме того, Осрісіс ним і пісяє! От природа насміялася над мущинами: таку невдобность їм заподіяла — висить, теліпається те одоробло і ноги натирає! І як ото мужики з тим хазяйством ходять?!
Так я собі думала… І стала складать план дєйствій. Во-первих, написала собі на бомажці, чого желатільно не здєлать во врем’я мінету:
а) не одкусить;
б) не вдавицця;
в) не похлинуцця.
Ось так я себе наче й настроїла на бойовий лад. Головою я понімала, шо нада це зробить раді дєла, а от серце, а точнеє — тєло — не здавалося: усе-таки, як же взять таке одоробло в рота? Га?
Лежу далі. І далі думаю. Взяла чарчину зі столика, налила золотої настоянки — і на душі стало веселіше. Жду Осрісіса, а він усе не йде та не йде.
«Де ж він подівся?» — питаю себе. А далі знову пишу на бомажці:
а) поприскать в роті антібіотіком, шоб ніяка зараза не причепилася (до і послі сеансу);
б) настроїцця на позітів: для цього желатільно в’являти, шо смокчеш сиров’ялену ковбаску, а не це протівне ізобрєтєніє природи;
В) зажати носа прищепкою, шоб не чути запаху отого безобразія.
Записала це, і стало какось спокойніше: план дєйствій складено, осталося тіко втілити його в жисть.
Але чого ж Осрісіс не йде?
Перехилила я ще кілька чарчин — стало ше легше. Лежу, стелю роздивляюся — аж там зеркало! Нічого собі! То це я скіко сеансів пропустила, могла ж совміщати неприятне і приятне з полєзним созєрцанієм!
Знову жду. І знову пішла в хід чарчина-друга!
Я вже начала даже дрімать, аж тут завалює Осрісіс — веселий і як ні в чому не бувало. А в мене вже й охота пройшла.
Він мені кае:
— Царице моя! Відкривай свою таємну інтимну комірчину для свого царя!
А я йому сп’яну:
Я ж пошутковала! А він повірив! І йому ця ідея явно понаравилася. Коли я це пойняла, було пізно…
Даже не знаю, як описати вам те, шо проізошло. Одним словом — сраці моїй це не понаравилося. Як закричить вона:
— Ой, болить! Ой, болить! Зараз трісну! Спасайте мене! Прекратіть ці іздівательства!
Але ніхто не хотів її чути. І тоді вона вдалася до крайньої міри і гукнула до мене:
— Галько, спасай, бо тобі не буде чим какать!
Од цієї мислі я просто-таки содрогнулася. Згрупірувалася і начала контратаку. Я таки вирвалася із садистських об’ятій Осрісіса і вмазала йому кулаком межи очі. Він — в одключку. Тоді я смачно поцілувала його в губи, змахнула з мордяки сльозу, зібралася з духом і покинула Скіхське царство…
Уже пройшло три дні, і Осрісіс, без сумнєнія, запомне їх на всю свою наступну жисть. Получаєцця, збулися всі пророцтва їхнього прорицателя Берехлія. І збулася половина пророцтв нашого Бориса Борисовича, шо ворожить на тувалєтній бомазі.
3
Вернулася, а точніше — приповзла я додому під ранок. Батяня ні про шо мене не питав.
Він у мене видержаний.
Подивилася я на себе в зеркало і спудгалась. Я не познала себе. Вся в синяках, подряпинах, подтьоках. Під очима — мішки, волоси скуйовджені, губи покусані…
«Оце погуляла! — подумала. — По-підгуляївськи!»
І впала в кровать.
Прокидаюся — наді мною батяня стоїть.
— Жива! — вигукнув він.
— Канєшно, — одказала я. — А шо, є какісь сумнєнія?
— Тепер уже нє!
…І житсть моя потекла по новому сценарію. Я вже не ходила на базар торгувать бомагою — не для скіхської цариці таке уніженіє. Рішила оддатися природі й рідним Підгуляївцям. Удома і без базару роботи хоч одбавляй: кури, яких приїжжі принімають за індокачок, індокачки, яких путають з індичками, індички, похожі на страусів… Їдять вони і какають по-підгуляївськи, тому з ними роботи й роботи.