Розкажу ше про нашу з Пашкою першу брачну ніч. Я вже на то врем’я знала, шо ношу рібйоночка («золотого», як предсказав Борис на тувалєтній бомазі) під серцем, — чи то Осрісісового, а чи Пашкиного, — тому рішила не гарцювати, як на коні, і не метушицця, як крольчиха, а тихенько поспати, шоб поновити свої сили після тяжкого свайбеного дня. У сусідніх селах во врем’я першої брачної ночі молодих боярин і дружки должні стоять під коморою, де відбувалося ОТЕ, і їм передавалася закровавлена сорочка для обозрєнія. Але специхвіка нашого села така: поскільки у нас практічеськи ніхто не виходив заміж незайманою, то в комору запускали півня, якого мав зарубати женіх і поставити спеціальний кровавий знак на сорочці молодої.
Так от: я, як запровадниця старих підгуляївських звичаїв, канєшно, зараннє договорилася за півня і поручила нашим боярам і дружкам вчасно запустити його у нашу спальню.
Ото лежу я і боюсь заснути, шоб не пропустить півня, а вони — то єсть Свєтки і три богатирі — все не йдуть і не йдуть. «Понапивалися, чи шо?» — подумала я і вийшла зі спальні, шоб їх пошукати. Дивлюсь: у залі народ гуля і вже практічеськи нічого не баче. Серед гостей бояр і дружок не було. І я, знаючи настоящий підгуляївський характер моїх подружок Свєток, пішла шукать їх по злачних мєстах — на горище, в комору, в садок. І яке ж було моє удівлєніє, шо я ніде їх не найшла. Ну, думаю, мо’ вони змінили свою стратегію і тактіку?
Я рішила дєйствовать за логікою.
«Так, — подумала я, — Ілько на прізвисько Муромець робе зоотехніком. Він луччий в області спеціаліст по совокуплєнію ВРХ, то єсть великої рогатої худоби». І я, хоч мене вже й підтошнювало, пішла на хверму. І не пожаліла. Коли я зайшла в корівник, то побачила, шо Свєтка Борщ та Ілько получають удовольствіє тіпа «наблюдєніє за совокуплєнієм». Бик заскакує на корову, а Свєтка та Ілько лежать на купі сіна і стогнуть от возбуждєнія: «О! А! Ше! Іше! Сильніше! Отак! Іше сильніше! О, єс! О, так! Давай, милий, давай!» Мені тіко животних було жалко: і чого їм нада було підсипати в корм, шоб вони поміняли свій жизнєнний цикл і серед осені уночі трахалися, як дурні люде.
Хоч я й була беремена, але пойняла смисл хранцузького анігдота про наблюдєніє за наблюдаючими — я, дивлячись, як качаються в сіні Свєтка та Ілько, тоже получила масу удовольствія.
Тепер прийшла очередь шукать Свєтку Кисіль. Олекса на прізвисько Попович робив огрономом. З ними було тяжелєй: «Невже, — думаю, — вони опилюять растєнія і тащуться? Нє. Во-первих, була вже осінь, a во-вторих, у нас бурякова спеціалізація… Де ж вони можуть буть? Невже в жомі паруються? Чи в силосній ямі? Оце ікстрім — так ікстрім!»
Але все оказалось набагато прозаїчніше. Я їх застукала на олійні. Де з соняшників б’ють олію. Свєтка Кисіль зі своїм Олексою гарцювали один на одному, як малі діти, посипали сількою, облизувалися, кидалися жмихом, ковзалися, як на ковзанці по підлозі, де була розлита олія. Я подивилася на цю картіну і змахнула сльозу од зворушення.
Осталися тіко Свєтка Непадайдощ і Микитка на прізвисько Добриня. Шодо них у мене нікакіх сумнєній вже не було. Микита був пасічником. Я існачала в’явила їхні любовні розваги в меду і трохи даже позавідувала подрузі. А потом згадала: Свєтка Непадайдощ знамєніта своїми садо-мазохістськими вибриками. Навєрно, вона стромля його у вулик до сонних бджіл, не інакше.
І яке ж було моє розчаруваніє, коли я побачила, шо Свєтка та Микита занімаюцця любов’ю, як прості люде в класічеській позі і даже получають удовольствіє! Шо зробилось із знамєнітою звращєнкою?! Вже позже я доперла, шо їй так уже остогидли разні звращенія, шо для неї найбільшим звращенієм був старий дідівський спосіб.