Я після того єлі доповзла додому: ноги ніяк не стулялися докупи, а тіло все гойдалося, як на палубі кора… звиняйте за слово… бля.
От прихожу я додому в такому состоянії, а Мумріков сидить з моїм батьком за сулією самогону і шось бурно обсуждає.
— Ходи до нас, доню! — гука мене батя, а мене при виді тої сулії потягнуло на Ригу: я закрила рота і з отвращенієм вибігла із хати. Де їм знати, шо у мене після вихалки морська болєзнь!
І оп’ять-таки получила одобрєніє від Мумрікова: він-то подумав, шо я пітаю чуство глубокого отвращенія до самогонки усігда!
— Галько, ану йди-но сюди, кому сказав! — знову гаркнув батько. — Он Сашик просить у мене твою руку і серце. Шо йому сказать?
— Скажи, шо рука і серце мені самій пригодятьця! — одказую із-за дверей.
Батько розреготався:
— Шутніца ти моя, ну йди сюди, не стісняйся!
— Приберіть сулію з водярою, я й зайду!
— Та приберу, приберу!
Захожу я і шукаю очима піч, шоб поколупати. Так роблять чесні українські дівчата. А в нас же її одвіку й не було! Шо робить?
— Так от, Сашику, — почав тим часом батя. — По частям (то єсть руку й серце) свою дочку не подаю. Тільки полностью. То єсть всю одразу!
Мумріков існачала не врубився, а потім засміявся.
Я, як і годиться порядошній дівчині, покрасніла і закашлялася.
— Тільки в мене є одна умова! — як Пилип з конопель вискочив Мумріков.
Ми з батьком вирячили очі: от хамло! У нього ше є «умова»!
— Я хочу, щоб усе було, як на справжньому сільському весіллі — з усіма звичаями і піснями!
От тобі й на! Та де ж ми йому у двадцять першому віці знайдемо у наших Підгуляївцях, геть-чисто задурманених колгоспною дєйствітєльностю, весільні звичаї і пісні?
Однак лицьом у гразь нам падать було не з руки. Першим отямився батя:
— Та в нас такі звичаї! Такі… як воно там… такі архаїчеські, пошти язичеські!
— Правда? — зрадів Сашик.
— Та шоб мені очі повилазили! — поклявся батя і дурне зробив.
Бо на слєдующий ранок у нього очі й справді повилазили. Правда, не від клятьби, а від сулії самогону.
А самогонку в нашому селі женуть добрячу. У нас же — родіна цукрових бураків. Наша бурачиха — це енерджайзер, бальзам Бітнера і настойка женьшеня одновременно. Три в одному!
А передозіровка приводить до ізлишнього давлєнія та других симптомів. Словом, у нашого баті якраз ті симптоми і проявилися після клятьби.
І в’являєте: ті симптоми збільшилися рівно вдвоє, коли батяня дізнався од Сашика наступного ранку, шо то було ніяке не сватання, а тіко змовини.
А сватання нада буде ше отдільно організовувати. Ше й по традиції. Та не якійсь там традиції, а по старому підгуляївському звичаю!
І шо ж його робить? Не отказувацця ж од городського жениха через таку мєлоч жизні! І батя підійшов до замужества своєї єдиної дочки аналітічеськи, а іменно: пішов до баби Халимонихи в гості.
Баба Халимониха жила якраз попід Курячою гіркою, на отшибі. Була вона найлуччим у селі спеціалістом по порчі: кому шо пороблено — баба Халимониха враз тобі скаже і вилічить.
От було в нас таке. Якось ми з Брігадіром полізли на Курячу гірку «милуватися заходом сонця», як японці. От милувались ми, милувались і домилувались: скліщилися, як дві собаки на дорозі — ні туда, ні сюда. Хоч плач. Шо було робить? Рішили обратиться до баби Халимонихи.
От скотилися ми з тої гірки, правда, хатинка бабина стояла в двометровій кропиві і нам прийшлося голяка там помазохіствовать. А коли підкотилися поперед бабині очі, то вона не удівилася, а помогла, розкліщила нас.
Нада сказати, шо наша баба Халимониха була знаменита на всю область як сексопатолог. До неї їздило в гості все обласне і даже столичне начальство, бо, як вона кае, ці болячки простого народу не касаюцця, а більше распространяюцця на тих, хто заробляє собі на жисть сракою (сидячи в кабінетах) і шиєю (вклоняючись вищестоячому начальству).
Так от. Вертаючись до моєї свайби, скажу: батя вернувся од баби Халимонихи просвітльонний. Не знаю, шо вона йому такого наговорила, але він був увірений у собі, як нікада.
— Ну шо, дочко! — сказав він мені.
— Готуємось до сватання!
У цей же вечір у нашій хаті зібралося совіщаніє. Прийшов кум Микола і дядько Микола — батьків брат, — і начали розучувать ролі.
— Значицця так, — сказав батя. — Якшо заходять свати і кажуть, шо вони, мовляв, мисливці, по лісам ходили, куницю ловили-ловили і потіряли, і чи не забігала до нас куниця… то тра’ казать: здаєцця, забігала, ану, давайте вмєсті підемо подивимось на куницю — молоду дівицю. Ясно?