Джон Б. Джудіс.
Великий вибух популізму.
Як економічна криза змінила світову політику
Абсолютний бестселер із мільйонними продажами!
Схвальні відгуки на книжку
«Великий вибух популізму» — це, беззаперечно, проникливий аналіз ключового явища сучасної політики — зростання популізму і правого, і лівого штибу. Здобутки Джона Джудіса годі перевершити. Він ідеальний автор для висвітлення обраної теми, і з роботою впорався блискуче. У книжці розглянуто сучасні тенденції, зокрема й зростання популярності Дональда Трампа, в історичній перспективі. Джудіс наголошує на вирішальній ролі рецесії[1]2008 року щодо дискредитації неоліберального курсу і в США, і в Європі. Цю книгу слід прочитати.
«Великий вибух популізму» поєднує новаторський виклад фактів і фундаментальність академічного дослідження. Це найкращий на сьогодні посібник, що висвітлює суттєве політичне явище нашого часу.
Джон Джудіс знову доводить, що є одним із найкращих політичних журналістів США. Годі шукати мудрішого чи інформативнішого дослідження щодо сучасного незадоволення виборців по обидва боки Атлантичного океану, ніж маємо у книжці «Великий вибух популізму».
Джонові Кону, Річардові Джасту
та Джошеві Маршаллу
Вступ
Що таке популізм і чому він важливий?
У США та Європі зараз активізувалися популістські партії та кандидати. Дональд Трамп був обраний кандидатом у президенти від Республіканської партії; Берні Сандерс[2]досить упевнено посів друге місце після Гілларі Клінтон під час визначення кандидата від Демократичної партії. Усі ці особи наступають на п’яти Рухові Чаювання[3] та протестувальникам із «Захопи Уолл-стрит»[4]. У Європі популістські партії Франції, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, Австрії, Греції, Італії, Іспанії та Швейцарії змагаються за владу або вже ввійшли до складу урядів.
У Франції на регіональних виборах у грудні 2015 року «Національний фронт» (Front National, FN) посів перше місце, отримавши 27,73 % голосів, однак не зміг очолити регіональні органи влади, оскільки в другому турі партія «Республіканці» (фр. Les Républicains) та Соціалістична партія об’єднали свої зусилля проти нього. У Данії на парламентських виборах у червні 2015 року Данська народна партія (Dansk Folkeparti, DF) посіла друге місце. В Австрії в першому турі президентських виборів у квітні 2016 року переміг кандидат від Австрійської партії свободи (Freiheitliche Partei Österreichs, FPÖ) Норберт Гофер.
У Швейцарії на парламентських виборах перемогла Швейцарська народна партія (Schweizerische Volkspartei, SVP), набравши 29,4 % голосів, що майже вдвічі перевищило загальний результат соціал-демократів і лібералів. У Норвегії Партія прогресу (Fremskrittspartiet, FrP) з 2013 року ввійшла до складу правлячої урядової коаліції. У Нідерландах Партія свободи (Partij voor de Vrijheid, PW) Герта Вілдерса — третя за кількістю членів на сьогодні партія країни — значно випереджає інші сили в опитуваннях щодо парламентських виборів 2017 року[5]. Британська Партія незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP) після невтішних результатів парламентських виборів 2015 року відновила позиції на місцевих виборах, потіснивши в Уельсі Лейбористську партію. Саме вона відіграла провідну роль у британській кампанії за вихід із Європейського Союзу.
У Європі з’явилися також ліві та лівоцентристські популістські партії. В Італії «Рух п’яти зірок» (Movimento 5 Stelle, M5S) коміка Беппе Ґрілло отримав найбільшу кількість місць у Палаті депутатів на виборах 2013 року. На муніципальних виборах у червні 2016 року кандидат від «Руху п’яти зірок» Вірджинія Раджі отримала 67 % голосів і була обрана мером Рима. В Іспанії партія «Подемос» (Podemos), заснована 2014 року, посіла третє місце на парламентських виборах у грудні 2015 та червні 2016 року. У Греції створена за десять років до того СІРІЗА (ΣΥΡΙΖΑ) перемогла на двох парламентських виборах 2015 року й очолила уряд. Ця книга допоможе зрозуміти, як сформувалися ці популістські кандидати та рухи і чому внаслідок Великої рецесії[6] вони знайшли прихильників.
Визначення популізму
Коли політологи пишуть про популізм, вони часто-густо намагаються підійти до його визначення як до дефініції наукового терміна на кшталт ентропії чи фотосинтезу. Але цей шлях хибний, оскільки немає чітко визначених ознак, притаманних лише популістським рухам, партіям чи політикам — від російських народників до Г’юї Лонга[7], від Марін Ле Пен у Франції до покійного конгресмена Джека Кемпа[8]. Кажучи звичайною мовою, ба більше — звичною політичною мовою, різні люди та партії, яких називають «популістами», подібні один до одного, наче рідні брати, але ми не можемо знайти в них певні риси, властиві тільки їм[9].
Утім, певна популістська політика все ж таки існує. Вона зародилася в США в XIX столітті, мала рецидив у XX та XXI століттях, а в 1970-х роках почала з’являтися в Західній Європі. На противагу популістським партіям і рухам Латинської Америки, які час від часу намагалися підірвати демократичне змагання за владу, популістські кампанії та партії в США та Західній Європі скористалися ним. Протягом останніх десятиріч ці кампанії та партії узгодили свої інтереси і після Великої рецесії переживають піднесення. Саме це стало об’єктом уваги цієї книжки. У ній я вирішив дещо розповісти про суть цього типу популістської політики і з’ясувати, чому до нього втягнуті Трамп і Сандерс, французький «Національний фронт» та іспанський «Подемос»[10].
Насамперед цей тип популізму, що зародився й розвинувся в США, а потім поширився на Європу, не можна обмежити належністю до правих, лівих чи центристів. Існують як праві, так і ліві й центристські популістські партії. Це не ідеологія, а політична логіка — спосіб мислення про політику. Історик Майкл Казін у своїй книжці «Переконання популістів» («The Populist Persuasion») частково викриває цю логіку. Популізм, пише він, — це «мова, і ті, хто вдається до неї, уявляють звичайних людей як величну групу, не обмежену вузькими рамками класу; вважають своїх опонентів з-поміж еліти корисливими та недемократичними; прагнуть збурити перших проти других»[11].
Це гарний початок. Він не описує когось на кшталт Рональда Рейгана чи Володимира Путіна, яких часом називають «популістами», але відтворює логіку партій, рухів і кандидатів — від американської Народної партії 1892 року до «Національного фронту» Марін Ле Пен 2016 року. Утім, щодо характеристики Казіна я б просунувся на крок уперед, розмежувавши лівих популістів на зразок Сандерса чи Пабло Іглесіаса з «Подемос» та правих популістів на кшталт Трампа і Ле Пен із «Національного фронту». Ліві популісти борються за народ проти еліти чи істеблішменту. Це вертикальна політика низів і середнього прошарку, які об’єдналися проти верхівки. Праві популісти борються за народ проти еліти, яку вони звинувачують у потуранні третій стороні, наприклад іммігрантам, ісламістам чи агресивним афроамериканцям. Лівий популізм двоелементний. Правий популізм триелементний. Він спрямований на «інших» і вгорі, і внизу.
1
Рецесія — те саме, що стагнація, спад виробництва.
2
Берні Сандерс (нар. 1941 р.) — американський політик, дотримується лівих поглядів, прихильник демократичного соціалізму і скандинавської моделі соціал-демократії. У 2016 році поступився Гілларі Клінтон у співвідношенні 43% до 55% голосів під час вибору кандидата в президенти від Демократичної партії.
3
4
Рух «Захопи Уолл-стрит» отримав свою назву від акції, що пройшла в Нью-Йорку 17 вересня 2011 року. Цього дня протестувальники заполонили згадану вулицю у фінансовому центрі міста. Акція мала на меті привернути суспільну увагу до злочинів фінансової еліти та до потреб структурної трансформації економіки. Рух поширився іншими містами Сполучених Штатів і багатьма країнами світу. Координація здійснювалася через соціальні мережі. Визнаного лідера не мав. За рік рух вичерпав свій потенціал.
5
https://www.noties.nl/v/get.php?a=peil.nl&s=weekpoll&f=De+Stemming+-van+10+januari+2016.pdf
6
Поширена назва світової фінансово-економічної кризи кінця 2000-х — початку 2010-х рр.; спад економіки почався в грудні 2007 року й досяг піку у вересні 2008 року.
7
Г’юї Лонґ (1893—1935) — американський політик, що мав намір брати участь у президентських перегонах 1936 року. Його звинувачували в популізмі. Лонґ висловлювався за збільшення оподаткування багатої частини населення країни, великих приватних корпорацій. Працював над розширенням мережі освітніх закладів, лікарень. Втілив ужиття ідею забезпечення школярів безкоштовними підручниками. Помер від поранення, отриманого в Капітолії штату Луїзіана.
8
Кандидата у віце-президенти від Республіканської партії на виборах 1996 року у США.
9
Щодо цього аналізу мови див. Людвіґ Вітґенштайн «Філософські дослідження» (Ludwig Wittgenstein, Philosophical Investigations, Basil Blackwell, 1953, Part І). Щодо політичної мови, брак «суті» стає ще очевиднішим, якщо говорити про терміни на кшталт «ліберальний» і «консервативний», які по-різному використовують у різних країнах.
10
На мій власний аналіз сильно вплинула книжка Ернесто Лаклау «Про популістський розум» (Ernesto Laclau, On Populist Reason, Verso, 2005). Утім, мій аналіз усе одно дуже відрізняється від викладеної ним концепції.