Першої-ліпшої миті… Але марно минали роки, і розвідувальні кораблі вирішили поводитися обачніше. Вони відлетіли назад.
Корабель Деві-ена підлітав обачно. Що й казати — місія не з найприємніших! Команда нервувалася, і ніякі запевнення Деві-ена, що великих приматів ніхто не кривдитиме, не могли її цілковито заспокоїти. Одначе і тепер справа не терпіла поквапливості. Вони мали чатувати над досить пустельною і незайманою місцевістю з нерівною поверхнею. І ось цілими днями висять вони на висоті десять миль. Певна річ, команда нервувалася ще дужче, тільки вічно незворушні мауви зберігали спокій.
Нарешті в поле зору телескопа потрапила самотня істота серед пагорбів, з довгим жезлом у руці й туго натоптаним заплічником.
Вони спускалися тихо, в надзвуковому режимі. Деві-ен особисто вів корабель. Шкіра йому бралася брижами.
Було почуто, що істота, перед тим як її схопили, проказала дві якісь тиради, і вони стали першими повідомленнями, зафіксованими для психоаналізу.
Перша тирада, коли великий примат угледів над собою корабель, зафіксована спрямованим телемікрофоном. Вона звучала так: «Господи! Летюче блюдце!»
Другу частину вислову Деві-ен зрозумів. «Летючими блюдцями» називали гурріанські кораблі, і цей термін став буденним серед великих приматів у перші роки нестабільного миру.
Друге повідомлення дикун зробив, коли його завели на корабель. Він пручався з дивовижною силою, але в залізних лещатах незворушних маувів нічого не міг вдіяти.
Деві-ен, важко дихаючи, і з ледь тремтячим м’ясистим носом, ступив уперед для привітання, а істота — її неприємне безволосе обличчя лисніло від якоїсь особливої рідинної секреції — зойкнула: «Святе Толедо! Мавпа!»
І знову Деві-ен зрозумів другу частину. Цим словом в одній з основних мов планети позначали малих приматів.
З дикуном майже неможливо було працювати. Невичерпне терпіння треба було мати в роботі з ним, поки вдалося до пуття поговорити. Спочатку він одгукувався тільки низкою струсів. Дикун майже одразу збагнув, що його забирають з Землі, а думка Деві-ена, що це мало б стати для дикуна цікавою пригодою, виявилася хибною. Замість радіти, дикун лопотів про свого нащадка і про самицю великого примата.
(У них є дружини та діти, співчутливо думав Деві-ен, і по-своєму вони люблять їх, дарма, що вони великі примати).
Крім того, ще потрібно було втовкмачити йому, що мауви, які пильнували й стримували його у хвилину нестями, не завдадуть кривди і в жодному разі не скалічать.
(Деві-ена нудило на саму думку, що одна розумна істота може завдати травми іншій). Але цю тему було важко обговорювати, навіть удавшись до методу тривалого заперечення. Істота з планети з великою підозрою сприймала навіть вагання. Так уже великі примати були влаштовані.
П’ятого дня, коли, мабуть, просто з виснаження, істота вже довгенько перебувала у стані спокою, вони розмовляли в приватному помешканні Деві-ена, і раптом дикун знову спалахнув, коли гурріанин сказав як про найзрозумілішу річ, що вони чекають на ядерну війну.
— Чекаєте! — вигукнула істота. — Звідки у вас така певність, що вона станеться?
Звичайно, певний Деві-ен не був, одначе сказав:
— Завжди вибухає ядерна війна. І ми маємо на меті допомогти вам після неї.
— Допомогти нам після неї! — Його слова стали нерозбірні. Він несамовито вимахував руками, і мауви, які пильнували дикуна, мусили знову лагідно його стримати і вивести геть.
Деві-ен зітхнув. Кількість дикунових висловів зростала, і, мабуть, менталісти могли б їх якось використати. Власний розум Деві-ена без сторонньої допомоги нічого не міг удіяти.
А тим часом істота мала не надто квітучий вигляд. Її тіло було майже зовсім безволосе, факт, не засвідчений дистанційним спостереженням через штучні шкіри, які вони носили. Чи вони мали потребу в теплі, чи ж безволоса шкіра викликала інстинктивну огиду навіть у цього виду великих приматів? Перспективна тема для досліджень! Комп’ютерні розрахунки психологів можуть, між іншим, з’ясувати й це на основі наявних висловлювань.
Диво, та й годі! На обличчі в істоти почав з’являтися заріст, фактично густіший, ніж на гурріанському обличчі, й темніший кольором.
Найбільше непокоїло те, що дикун утрачав здоровий вигляд. Схуд, бо мало їв, і якщо його тримати надто довго, це могло зашкодити здоров’ю. Деві-ен не мав ані найменшого бажання обтяжувати своє сумління.