— Як довго ви жили з Дуґласом у Каліфорнії? — поцікавився Мак-Дональд.
— Цілих п’ять років.
— Він не був одружений?
— Удівець.
— Ви не чули, звідки родом його перша дружина?
— Він казав, що вона була шведкою та померла від тифу за рік до нашого знайомства.
— Не можете пов’язати його минуле з якоюсь конкретною місциною в Америці?
— Іноді він розповідав мені про Чикаґо, яке знав дуже добре. Він багато мандрував свого часу.
— Він не цікавився політикою?
— Ні, політика була йому байдужа.
— У вас немає підстав вважати, що він був злочинцем?
— Я не зустрічав людини, чеснішої за нього.
— Ви не помічали в ньому чогось дивного, коли жили разом у Каліфорнії?
— Він уникав людних місць. Ось чому я ще тоді подумав, що він когось боїться. Після його раптового від’їзду до Європи я в цьому вже не сумнівався. Мабуть, він отримав тоді якесь застереження. Через тиждень після його від’їзду про нього питали якісь шестеро чоловіків.
— Як вони виглядали?
— Брутальні на вигляд.
— Ці люди були каліфорнійцями?
— Не думаю, але, певна річ, вони були американцями. На гірників не схожі. Словом, не знаю, хто вони такі.
— Це сталося шість років тому?
— Атож.
— А до цього ви з Дуґласом прожили в Каліфорнії п’ять років. Тож невідома нам історія сталася не раніше, ніж одинадцять років тому?
— Напевно.
— Це, мабуть, винятково запекла ворожнеча, якщо вона протривала досі й завершилася таким сумним фіналом.
— Гадаю, це була якась похмура справа, що кидала тінь на все його життя. Спогад про неї ніколи не полишав його.
— Але якщо чоловік знав, що над його головою зависла смертельна небезпека, то чому не звернувся до поліції?
— Імовірно, від цієї небезпеки ніхто не міг його захистити. Не випадково він усюди ходив озброєний. Але тієї ночі був уже у халаті. Оскільки міст підняли, він вважав, що перебуває в безпеці.
— Я хотів би точніше розібратися в часовій послідовності, — промовив Мак-Дональд. — Шість років тому Дуґлас залишив Каліфорнію. Ви відбули за ним наступного року?
— Авжеж, наступного.
— Якщо він був одружений п’ять років, то ви повернулися в Англію ще до весілля?
— За місяць до вінчання. Я був його дружкою.
— А ви були знайомі з місіс Дуґлас до шлюбу?
— Ні, адже я тоді жив не в Англії.
— Але після цього ви часто її бачили?
— Я часто бачив Дуґласа, — Беркер холодно зиркнув на детектива. — Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що...
— Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?
Беркер зблід, як сметана.
— Прошу не питати мене про таке! — крикнув він. — Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?
— Я змушений повторити своє запитання.
— А я відмовляюся відповідати.
— Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є відповіддю.
Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.
— Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік — ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.
— Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?
— Начебто так.
— Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.
Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.
— Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.