— Я про таке не чув.
— Якщо був, то це свідчить проти першої гіпотези й на користь другої. Моріарті міг бути залучений до справи обіцянкою частки від прибутку або керувати нею за оплату готівкою. І те, й інше однаково можливо. Але як би там не було, відповіді на всі запитання маємо шукати саме в Бірлстоуні.
— У такому разі — гайда в Бірлстоун! — погодився Мак-Дональд і підвівся з крісла. — Хай йому грець! Уже пізно, джентльмени, тому на збори маємо всього кілька хвилин.
Голмс і я підвелися й почали вдягатися.
— Містере Мак, дорогою розповісте нам про всі відомі вам деталі...
Інформація ця була достатньо мізерною, але все ж з’ясувалося, що справа, яка очікувала нас, виявилася винятковою. Вислуховуючи сухі й на перший погляд незначні подробиці, Голмс пожвавився, час від часу потирав руки й хрустів тонкими пальцями. Місяці бездіяльності залишилися позаду, і тепер нарешті його чудовим здібностям знайшлося гідне застосування. Голмс зовсім змінився: очі його виблискували, і все тонке нервове обличчя ніби сяяло внутрішнім світлом. З напруженою увагою слухав він коротку оповідь Мак-Дональда про те, що нас чекало в Сассексі. Письмове повідомлення з викладом подій інспектор отримав із першим ранковим потягом. Місцевий поліційний офіцер Вайт Мейсон — його особистий приятель; це пояснює, чому Мак-Дональд отримав повідомлення швидше, ніж це зазвичай відбувається, коли когось із Скотленд-Ярду викликають у провінцію.
««Любий інспекторе Мак-Дональд, — наголошував Мейсон у листі, — офіційне запрошення Ви отримаєте в окремому конверті. Я ж пишу Вам приватно. Телеграфуйте мені, яким потягом зможете приїхати в Бірлстоун, і я зустріну Вас сам або, якщо буду зайнятий, доручу комусь. Випадок дуже дивний. Приїжджайте, будь ласка, не гаючи ні хвилини. Спробуйте, якщо вдасться, привезти й містера Голмса, він знайде тут чимало цікавого. Можна подумати, що вся картина розрахована на театральний ефект, якби в її центрі не було вбитої людини. Даю слово честі: надзвичайно дивний випадок».
— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Голмс.
— Атож, сер, наскільки можу вважати, Вайт Мейсон дуже діловий чоловік.
— Гаразд, що ще можете повідомити?
— Нічого. Подробиці він розповість нам при зустрічі.
— Як же ви дізналися ім’я Дуґласа й те, що його вбили звірячим чином?
— Про це йшлося в офіційному повідомленні. У ньому не згадується слово «звірячий». Це — неофіційний термін. Там назване ім’я Джека Дуґласа. Зазначено, що причина смерті — поранення в голову й що знаряддя вбивства — мисливська двоствольна рушниця. Повідомляється також і час злочину: незабаром після півночі. Далі додано, що ще нікого не заарештували. Наприкінці сказано, що випадок непересічний і що вся ситуація дає можливість робити найрозмаїтіші припущення. Це вже все, містере Голмс, що наразі маємо.
— У такому разі, містере Мак, з вашого дозволу, ми на цьому й зупинимося. Мені треба поміркувати.
Розділ 3. Бірлстоунська драма
Нарешті в мене з’явилася можливість описати події, що сталися в Бірлстоуні, розташованому на північ від Лондона. Цілі століття це містечко перебувало в занедбаному стані, але за останні роки його мальовниче розташування привернуло заможних міщан, котрі тепер володіють віллами посеред навколишніх лісів. У самому Бірлстоуні з’явилася маса крамниць, які обслуговують значно зросле його населення.
За півмилі від центру Бірлстоуна, у старому парку з безліччю величезних буків, розмістилася старовинна садиба. Частина цієї солідної будівлі постала в часи перших хрестових походів. Споруда відчутно постраждала від вогню 1543 року, але дещо все ж уціліло, і незабаром на місці руїн феодального замку піднявся цегляний будинок: з черепицею на даху та вузькими віконцями, він виглядає так само й нині, яким його створили на початку XVII століття. Із двох ровів, що колись захищали маєток войовничих феодалів, один наповнений водою. Тому єдиний шлях до будинку — через підйомний міст, який підіймають на ніч й опускають щоранку. Таким чином садиба щоночі перетворюється на своєрідний острів. Цей факт мав прямий стосунок до таємниці, що привернула незабаром увагу всієї Англії.
Сім’я, що проживала в садибі, складалася з двох осіб: Джека Дуґласа та його дружини. Дуґлас, судячи з розповідей, мав близько п’ятдесяти років, ставний, із мужнім обличчям, великою щелепою, пронизливими сірими очима та сивими вусами. Він був із усіма привітний, але щось у його манерах залишало враження, ніби в минулому йому доводилося обертатися в набагато нижчих колах. Чоловік мав багато золота, подейкували, що він здобув його на каліфорнійських копальнях. Добре ставлення до нього зміцнилося також завдяки репутації відчайдуха. Так, під час пожежі Дуґлас здивував усіх відвагою, з якою кинувся в палаючий будинок рятувати майно вікарія — уже після того, як пожежна команда визнала цю справу безнадійною.