— А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.
— Майор також хоче послухати.
— Невже так цікаво?
— Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.
Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:
— Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.
— Два чемодани, — підтвердив якось весело малюк, — величезні, ого які! — Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: — Ось такі великі чемодани!
— Невже? — вигукнув Хаблак. — Як же він тягнув такі важкі валізи?
Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:
— Але ж тягнув…
— Так він же здоровий! — мовив старший.
— Чому? — не повірив Хаблак. — Чом так вважаєш?
— Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.
— Ці хлопчики, — вирішив пояснити Сагайдачний, — мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.
— Угу, — кивнув Грицько, — коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…
— Ми б його не відпустили! — рішуче заявив малий.
Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.
— Звичайно, не відпустили б, — сказав серйозно.
— Але ж ми дізналися потім… — Губи в малого жалібно скривилися.
— Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?
— Так, у вікнах світилося.
— А ви чому так пізно?
— Мабуть, гуляли… — пояснив Сагайдачний.
— У футбол грали, — додав Грицько, — і батьки дозволили. Вони б нас погукали.
— Часто вони вас гукають?
Хлопчаки перезирнулися.
— Не дуже, — відповів Грицько, але якось невпевнено.
— Тепер же раніше сутеніє, — уточнив Олег, — ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.
— Отже, — сказав Хаблак, — той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?
— Певно, так, — кивнув Грицько.
— А де ви гралися?
— А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.
— На дитячому майданчику?
— Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.
— На столі?
— З ногами не залазили — тоді дядьки лаються.
— Добре, — погодився Хаблак. — Так можна. — Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. — Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?
— Сам.
— І куди повернув від парадного?
Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.
— Ліворуч.
— До готелю “Славутич”?
— Еге ж.
Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?
— Обличчя того чоловіка бачили? — запитав. — Може, запам’ятали?
Хлопчаки винувато перезирнулися.
— Так темно ж уже було… — пояснив Грицько.
— І ми його зі спини бачили, — додав Олег. — Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.
— Десять разів йому казано, директорові гастроному, — скрушно зауважив Сагайдачний. — Ніяк не може налагодити вивезення тари!..
— І коли ви бачили того чоловіка з валізами? — перепитав Хаблак у хлопчаків. — Учора чи позавчора?
Малий осудливо махнув рукою.
— Казали ж вам… — мовив нетерпляче. — Коли ту артистку обікрали.
— І ви знаєте, коли це сталося?
— Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.
— Звідки ж тоді валізи!.. — додав Грицько.
— Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?
Грицько поворухнув губами.
— Вчора міліція приїжджала, — почав рахувати. — А той ніс валізи… За два дні до цього, так? — обернувся до Олега.
— За два дні, — ствердив той.
— А ти вже й рахувати вмієш! — удавано здивувався Хаблак.
— Цього року до школи йду.