— Невже?
— Правда, і читати вмію.
— Ну, молодець! — зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. — У що був одягнутий чоловік з валізами? — запитав.
Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.
Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:
— У береті… — На мить затнувся розгублено й додав: — У береті, це точно…
— Сорочка якого кольору?
— Світла.
— Біла чи з візерунками?
— Певно, біла? — нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. — Точно, біла і з короткими рукавами.
— А штани?
— Темні.
— І куди він пішов?
— Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?
— Точно, — погодився Олег, — але ж хто знав?
— А дорослі не бачили того чоловіка?
— Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.
Хаблак підвівся.
— Вищий за мене той чоловік, чи як? — запитав.
Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:
— Високий. Такий, як ви.
А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!
— І кремезний.
— Так, кремезний, — ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!
— Ви впіймаєте його? — запитав Грицько.
— Постараємось.
— І нам покажете?
— Як же нам без вас обійтися?
— Ніяк, — упевнено мовив малюк. — Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.
Хаблак посуворішав.
— Дорослим скажете, ясно? — наказав. — А самі — ні-ні!
— А ми міліцію покличемо.
— Точно, — схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: — А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.
Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.
— Так, ідіть, — підтвердив, — ви дуже допомогли нам. — Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.
— Ще новина, — обізвався Сагайдачний.
Хаблак рвучко обернувся до дільничного.
— Кажіть.
— Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.
Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.
— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?
— Ближче до готелю “Славутич”.
— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?
— Точно.
— Щось у цьому є.
— Шукати оранжевий “Москвич”?
— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.
— То я подзвоню до автоінспекції.
Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.
Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.
— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?
Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.
— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.
— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?