— Вже й розмовляти заборонено?
— Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…
— Провинилися?
— Ні, заяву їхню розслідую.
Поштарка полегшено зітхнула.
— А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!
— А вас про Капштиків ніхто не розпитував?
Поштарка задумалась.
— А що в них цікавого? Звичайний швець…
— Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!
— Про чобітки розмовляли, — раптом згадала Левченко. — Ну, я про Капштика й згадала.
— Й розповіли про їхні достатки?
— Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.
— Не швець, а майстер взуттєвого ательє, — уточнив Хаблак. — До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?
І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:
— Ні, були тільки свої.
Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного — Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.
Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.
— Чого потребує від нас шановна міліція? — зблиснув цікаво очима.
Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака — аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.
Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:
— Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?
— Припускаю таку можливість.
— Сумно.
— Звичайно.
— З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…
— Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?
— Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…
— Могла комусь сказати…
Петро Петрович посуворішав.
— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.
— Хочу побалакати з нею.
— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?
— Ви мені тільки допоможете.
— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.
У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.
— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.
— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…
— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?
— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.
— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?
— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!
— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?
— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?
— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?
— А вам для чого?
— Ну, Марусю, — обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. — Товариш з міліції, і хоче знати…
— Так би одразу й казали, — аніскільки не збентежилась Красовська. — Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!
— Ось ми й ловимо, Марусю, — якомога м’якіше пояснив Хаблак, — і сподіваємось на вашу допомогу.