— Нормально, — повторив хлопець не без глузливого підтексту.
— І нічого?.. — Хаблак багатозначно клацнув пальцями. — Жодних інцидентів?
— Що саме маєте на увазі?
— Випивки.
Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:
— Ні-ні!
— І не галасуєте?
— Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…
— Без галасу?
— Трохи буває.
— Трохи можна, — втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.
— Василь Петрович розуміє нас, — доброзичливо посміхнувся йому хлопець. — Там, де не треба, не затискує.
— Домовляєтесь?
— Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.
— А крадіжки у вас не траплялися? — раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.
— У нас студенти, а не злодії! — з гідністю мовив Степан. — А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.
— Маємо сигнали… — невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.
— Брехня! — рішуче перервав його Степан.
— А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? — Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.
— Начебто… — протягнув Степан.
— Не начебто, а точно! — швидко перебив його майор. — Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?
— Ну, бачили…
— Хто приносив?
— Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…
— Хто?
— Вітя… Віктор Саєнко з радіотехнічного. Приніс велику валізу, жовту й з ременями.
— Повну?
Хлопці знов перезирнулися.
— Певно, бо важка.
— Звідки знаєте?
— Пробували.
— І де Саєнко? Валіза?
— Поїхав. До Богуслава поїхав, батьки в нього там.
— І валізу захопив?
— Звичайно.
— Пригадайте, коли саме приніс валізу Саєнко?
— Але ж, — розгублено підвів брови Степан, — для чого вам? Не все одно — валіза якась, кому яке діло?
— Виходить, є діло, — обірвав його Хаблак. — Прошу пригадати, якого числа Саєнко приніс валізу до гуртожитку.
— Шістнадцятого серпня, — сказав раптом другий хлопець, що до цього стояв мовчки. — Я точно запам’ятав: п’ятнадцятого в мене день народження, а наступного вечора Вітя з’явився. З валізою.
— І не пояснював, що за речі?
— Казав: дядько щось родичам до Богуслава передав.
— І довго валіза у вас стояла?
— А Вітя тільки вчора поїхав.
Хаблак швидко підрахував: квартиру професора Зими обкрадено приблизно п’ятнадцятого — шістнадцятого, а Коральової двадцять шостого серпня. Саєнко побоявся принести речі Корольової до гуртожитку, міг залишити їх у вокзальній камері схову, а вчора забрав чемодан з гуртожитку та подався до Богуслава — збувати крадене.
— Коли Саєнко обіцяв повернутися? — запитав.
Степан мовчки знизав плечима й подивився на товариша: видно, шкодував, що виказали Віктора невідомому й доскіпливому чоловікові.
— Післязавтра початок навчального року, — тільки й одповів.
Хаблак трохи подумав, потім підійшов до дверей і щільно зачинив їх.
— Ви, хлопці, дружинники? — запитав.
І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.
— Так, — одказав.
— Можна на вас покластися?
— Степан у нас член комсомольського комітету, — втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.
— То більше, — пожвавішав Хаблак, — мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.
— Прошу… — без особливого ентузіазму мовив Степан.
— Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?
— Це ви даремно, — зупинив його Степан. — Віктора не треба підозрювати.
— Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.
— Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.
— Але ж ви не відповіли…
— Ні, — раптом люто видихнув Степан, — не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!
— Для чого стільки емоцій? — застережливо підвів руку Хаблак.
— А якби звинуватили вашого друга?
— Ми ще нікого не звинувачуємо.
— Знаємо, тільки дай зачіпку…
Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно: