Видно, Аделаїда Яківна помітила майорову нерішучість, бо потягнулася до нього й посміхнулася ще спокусливіше. Проте, наштовхнувшись на відверту байдужість, відступила з честю:
— Хочете кави? — запитала, наче й не відбулася між ними ця зовні непомітна й швидкоплинна сутичка.
— Не клопочіться.
— Який клопіт: поставити кавник на плиту… — Аделаїда Яківна зникла на кухні, і скоро в квартирі неймовірно смачно запахло кавою.
Хаблак проковтнув слину — каву завжди полюбляв, а, судячи з усього, тут готували її із знанням справи.
Аделаїда Яківна принесла собі маленьку чашечку, а Хаблакові досить велику. Майор поклав лише одну грудку цукру і, не чекаючи, поки розчиниться, ковтнув, відчувши приємну гіркоту на губах. Мовив:
— Ви жінка… — хотів сказати “розумна”, але інше слово зірвалося з язика, Хаблак на мить пошкодував, що не втримався, проте лише на мить, зрештою, сказане слово точніше визначало характер жінки, — досвідчена, я збагнув це одразу, і, сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову.
Аделаїда Яківна зрозуміла негативний підтекст мовленого й відплатила Хаблакові тою ж монетою:
— Я також сподівалася на це, — вколола, — однак ще не втратила надії.
— Усі ми сподіваємось на щось… — примирливо відповів Хаблак. — Ось і я сподіваюсь впіймати злодіїв, та потребую вашої допомоги.
— Ну, все, що залежить від мене… — округлила очі жінка. — Вони залишили нас голими й босими!
— Що-що, а босою вам ходити недовго.
— Мій Остап Валентинович такий тюхтій… — махнула безнадійно рукою.
У душі Хаблак категорично не погодився з Аделаїдою Яківною, та заперечувати не став.
— Не буду критися, — мовив, відсьорбнувши кави, — у вас на квартирі побував досвідчений злодій.
— Звичайно, відімкнути такі замки, не пошкодивши, — вигукнула.
— Хто знав про ваш від’їзд на курорт? — прямо запитав Хаблак.
— Тобто кого ми підозрюємо? — ні на мить не завагалася Аделаїда Яківна. — Хочете сказати, що хтось навів на нас злодія?
— У мене складається таке враження. Аделаїда Яківна замислилася.
— Сусіди… — почала закладати пальці. — У квартирі навпроти мешкають люди, з якими ми ледь вітаємось. Звідки їм знати про наш від’їзд? Ліворуч — Берта Самійлівна з дочкою. Берта знає все, та й ми просили її наглядати за квартирою. Але Берта виключається. Зовсім і категорично. У сто сімнадцятій квартирі — відставний полковник з Дружиною. Також виключається, а більш ніхто в домі… — Вона затнулася, зробила великі очі й навіть сплеснула долонями. — Водопровідник! — вигукнула. — Цей ханига заходив до нас напередодні від’їзду, і я сама сказала йому про відпустку. Просила добре відремонтувати крани, завжди вони течуть, і не дай боже, аби щось сталося, коли нас не буде… Так, він! — додала ствердно. — Ще подивився на мене, я точно пригадую, якось підозріло й запитав, куди їдемо. А мені чого критися?..
— Прізвище слюсаря? — швидко запитав Хаблак.
— А хто ж його зна? Дядя Вася. Та й всі вони — дяді Петі й дяді Васі, ханиги кляті!
— Більш нічого не запитував?
— Навіщо ж, я сама сказала про відпустку й море, а на море на два дні не їдуть.
— Звичайно, — погодився Хаблак, вирішивши доручити перевірку дяді Васі Сагайдачному. — А ще хто?
Аделаїда Яківна наморщила чоло.
— Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…
— Хто?
— О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний — не замовкає!
Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!
Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало — завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…
Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано:
— Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.