– Помітив! – сказав я. – Все пам'ятаєш, тільки одне...
– Ти про що? Про оту бійку на вигоні? Хто з нас у дитинстві не бився... Чи варто тепер про це згадувати?
– Ні...
– А-а! Я в тебе, здається, позичив п'ять карбованців і не віддав? Ні? Дивно. Так нагадай, що ж я забув?.. А-ага! Ти он про що... Ти що ж думаєш, я не знаю? Будь ласка... Я й по-нашому можу. Це, розумієш, Еліонора, ну, жінка моя... Ботанічка... Пам'ятаєш, її хтось з наших хлопців привів... Давай відійдемо вбік... А то на нас люди почали увагу звертати. Та й кричимо ж ми!.. На всю вулицю, – Таранець страшенно почервонів. – Ну, бувай! Заходь. Я живу на бульварі Шевченка...
Номера будинку я не почув. Таранець висів на підніжці тролейбуса і показував мені номер квартири. На мигах!
Золота жаба
Скажу відверто, нероба я недосвідчений – з дводенним стажем. Ну що ж, буває. Отак працює собі чоловік, і раптом стукне йому щось у голову. А що коли й собі легкого хліба спробувати. Інші умудряються якось. От, скажімо, сусід мій – Петро Карпович Ховрашок. Цікавий такий товариш. Як кажуть, уміє на світі жити, і завжди з води сухим вилізе. А це Указ вийшов – притис Ховрашка. Довелося на роботу влаштовуватися. І що ви думаєте? Влаштувався непогано. І мене, старого, за ним потягло.
– І не соромно ото тобі, роботящій людині, з ним дармоїдом озерами лазити? – почала вичитувати Ліана – дружина моя. – Знайшов з кого приклад брати.
Як я їй не доводив, що Ховрашок вже не дармоїд, а роботящий товариш – не допомогло. Каже: серцем чує – не чисте його нутро.
У неділю рано, без відома Ліани, поїхав я таки на озеро з Петром Карповичем. Гадаєте, ловити коропів? Смієтесь. Крижнів бити? В житті на дичину не полював. Чого ж їздили? Ви ніколи не здогадаєтесь, навмисне не придумаєте, до такого може додуматись тільки Ховрашок. Ми їздили... жаб ловити. От чого. Петро Карпович частенько ловить їх. Розповідає, що й живе з них. Навіть довідку має, а в ній посада вказана – заготівельник жаб. На свої очі бачив.
– У наш час, – каже Петро Карпович, – час науки і техніки, звичайна жаба не просто звичайна, а золота. – Він виймає з сітки бридких зелених жаб і кидає їх мішок. – Отака штучка, Івановичу, – звертається він до мене, – на старі гроші коштує карбованець і двадцять п'ять копійок. Мішок наловив, і повний тобі комерційний порядок. Живу від виробітку, за планом. Прибуток від погоди залежить. У сонячний день, приміром, ловлю сімсот-вісімсот, а в похмурий – до чотирьохсот штук набирається. От і підрахуй, скільки це буде.
Підкинув я приблизно і за голову взявся. Тільки подумати: ходи собі берегом річки, квакай, і кожен день свіжа копійка.
– А куди ж ви їх здаєте, Петре Карповичу, яка установа приймає?
– Не установа, а заклад. Але це між нами. Скажу, бо всім треба жити... – І почав шепотіти мені на вухо.
Як почув я оце, аж підстрибнув від несподіванки. І як зразу не здогадався?! Ну і голова у Петра Карповича. Не голова, а палата кмітливості. Того ж вечора я плів і собі сітку.
– Записався таки у рибалки?! – буркнула Ліана.
– Еге-е, – відповідаю. – Далеко куцому до зайця, як тим рибалкам до мене. Яка тепер вигода з риби?
– А що ти, раків ловитимеш?
Смійся, думаю. Потім побачимо, чия виграє.
Наступного дня я першим автобусом поїхав до Стрижавки, на Буг. Вже й не пам'ятаю, скільки часу бігав повз смарагдові плеса, тупав ногами і квакав. Знаю одне – від радості почував себе не гірше, ніж космонавт у космосі. Кожна жаба мені тепер справді здавалась золотою... Того-таки дня в мою сітку попалось тисяча двісті п'ятдесят шість жаб – це був повний мішок і плетена корзина закритого типу. А якщо на гроші перевести – тисячу п'ятсот сімдесят карбованців. За них я міг купити Ліані шовковий халат з квітчастими воланами, гарненький модний капелюшок. Для себе нові гумові чоботи, капронову рибальську сітку (її збирався переробити на жаб'ячу) і дещо покласти на ощадкнижку.
Не чекаючи автобуса, я сів на легкове таксі. По дорозі до Вінниці підрахував, за скільки днів свого жибальства (слово рибальство не підходило) матиму власний автомобіль. Раптом машину кинуло на тротуар. Глянувши в невеличке шоферське дзеркальце, я побачив біле, як алебастр, обличчя водія, а на його плечі здоровенну зелену жабу. Зрозумів усе. З неприхованою любов'ю схопив я свою золоту жабу і вискочив з кабіни, кинувши на сидіння троячку.
В трамваї жаба знову наробила переполоху – стрибнула якійсь дамочці на голову і заплуталась в її сітці. Нічого не розуміючи і не цікавлячись наслідками, я пожертвував одним карбованцем і двадцятьма п'ятьма копійками, негайно залишив трамвай. Через півгодини був біля медичного інституту. Оце тут Ховрашок здавав свій товар.