Піднялася, проклятуща, на задні ноги, мене перекинула в калюжу, а сама пішла з двоколкою, як молодиця в піжамі, викаблучуватись. О, коли б ти, Васю, бачив – гасала, як навіжена. А як перестали крутити пластинку, зняла з мене солом'яного бриля і, тримаючи його в зубах, почала в капелюх збирати цукерки та мідяки. Від несподіванки і сорому очі в мене ледь на лоба не вискочили. А після цього ще й у комсомольському фотооб'єктиві прозвали "Артистом бродячої трупи".
Та це ще не все. Найгірше, Васю, попереду. Тобі, мабуть, набридло читати, але наберися терпіння. Після об'їзду самогонників, чайної та парку вона мене відвезла Марковим маршрутом до... витверезника. Отямився я під душем, з лисою, як коліно, головою. Отаке-то, Васю. Та хіба, сам скажи, після цього я зможу залишатися в колгоспі? Слави захотів. Ось до чого дурна слава доводить. Тепер, брате, заклявся пити і тобі не раджу.
– А куди зебру подів? – запитаєш.
Продав, Васю, міліціонерові дільничному. У них тепер зебра – найкращий слідчий по самогоноварінню. Всіх самогонників по селах накриває. Бере на нюх, за що й прозвали її "смугастою чумою".
На цьому бувай здоровий. Міцно тисну руку.
Твій брат Петро Півень».
Запрошення
О, кого я бачу! Земляк! Привіт! Що ти сьогодні робиш? Ще не знаєш. То, може, до нас? Скільки це ми вже з тобою не бачились? Три роки. Багатенько! Може, до нас?.. Та що я кажу: «Може, до нас...» Без усяких «може». Тільки до нас! Жінка дуже зрадіє. Ми й так живемо, як кроти, кожний у своїй норі, один до одного не ходимо. А чому? З-за якихось умовностей. Нічого, будь ласка, не вигадуй з півлітрою. Жінка моя цього не зносить. Пити у нас є що. Може, ти любиш щось особливе? Тоді візьми... Для себе!.. А так... Чув? Без усяких церемоній! Ми тому й не ходимо один до одного. По собі знаю: хочеш зайти до друга чи знайомого, обов'язково щось неси. А тут не завжди є гроші.. Щось на виплату взяли, комусь заборгували. Запросиш до себе: прийде, півлітра принесе, діткам одну-другу плитку шоколаду чи коробку зефіру. О, забув, ти можеш мене привітати – у нас ще один син... Дякую. Жінка страх хотіла доньку. Народила урвителя. Так я й кажу: прийшов, півлітра приніс, а дома – хоч посвищи... Там хліб якийсь, шматок сала... А ти ж чого-небудь не поставиш на стіл. Незручно. Що про тебе по думає гість... Біжиш, позичаєш...
Скажи, тобі подобається ця хустина? А втім, брати не буду: а якщо жінка сама собі купила? То не було жодної, а тепер зразу дві. Та їй хтось вовняну обіцяв, а це синтетична...
Так я не докінчив. Прийшов гість, півлітра приніс... Гастроном? Ну, що ти вигадуєш? Мабуть, остання п'ятірка? Я бачу, ти хочеш, щоб ми з тобою не зустрічалися більше, май совість... А ось і мій дім. Сюди, сюди. Що ти так треш ті черевики? У підошвах дірки будуть. Оце моя жінка, знайомся. А це мій земляк, жінко. Виявляється, він теж тут живе... Скільки ми з тобою не бачились? Точно, третій рік. Хто б міг подумати?! І лише сьогодні зустрілися. Випадково, в універмазі. Він хустинку, таку як ти мені замовила, купив. Поглянь, диво – не хустинка. Синтетична. Тепер все майже синтетичне. Кажуть, навіть краби синтетичні є. Це хтось дуже геніально винайшов. Хімія – велика справа.
А де гості? Були? А де ж вони? Куди ти дивилася? Які носовички? Що за краватки? І Семен Іванович побіг? Як же він побіг? Це я про своїх товаришів, з нашого заводу. Чудові люди. Ти роздягайся. А це що за пакунки? Приніс Микола Васильович? Я ж його просив, наказував. Ну, що за чоловік... А що він хоч приніс? Посуд? Ну, навіщо! Невже у нас немає посуду? А що за цукерки? «Киянка», «Лісова пісня»? Для кого? Для Роберта і Гарика? Хто це приніс? Механік? Ну, треба ж совість мати. Я ж йому казав: у дітей діатез – прищики на тілі вискакують. Хіба до нього дійде? Що ти з холостяка візьмеш!
А набір виделок чий? Гарні виделки. Хто їх припер? Карапєт? Ну, я йому післязавтра покажу.
А це що за цяцьки? Для діток? Але ж я їм купив! Ти розумієш, моїй жінці сьогодні... А втім, про вік жінок не згадують. Словом, у неї день народження! Ні, ні, облиш. Ти ж для когось купив цю хустину. Ображатись буду... На все життя! Ні, ні. Залиш її для себе... Ти, бачу, хочеш, щоб я до тебе ніколи не зайшов... Ну, гаразд... З хустиною потім! А що це за набір? Краватки? Хто? Марфа Семенівна? Наша табельниця? Ну, знаєш! Ти їй казала, а вона що? Почервоніла, як буряк? Це неможлива жінка. Недарма її чоловік покинув. Розвелись тиждень тому, тепер вона сама. У нас щонеділі буває...
А це «Київський» торт? Кого це на солодке потягло? Він що, не міг без цього торта обійтись? Чи хотів показати, що все може дістати? Начальник третього цеху?.. Ледве дістав, кажеш? Видушили всі ребра? В черзі? Так йому й треба! Побіг додому ґудзики пришивати? Ну, ти роздягайся... Роздягайся... А панчохи? Хто приніс тобі ці панчохи? Аполлон Іванович? Ну, знаєш!.. Я цього не знесу. З панчіх усе починається. Тим більш – ажурні. А ти куди? Сподіваюся, у тебе ґудзики всі на місці? Еге, душно. Ти весь у плямах... Пробач, у тебе з легенями все гаразд? Ти на рентгені давно був? Мені не подобаються твої плями. Обов'язково здай аналіз крові і сечі. Ні, ти погано себе почуваєш. Мусю, ти що – не бачиш: йому погано! Чого стоїш! Візьми у нього коньяк – у чоловіка руки тремтять. Так недовго й розбити.