Це нервова система. Тепер треба мати нерви з «побідіту». Так не забудь про аналізи, здоров'я перш за все. До речі, не думай пити, запам'ятай, тобі алкоголь шкодить... До побачення. Завчасно вітаємо тебе з видужанням! Підлікуєшся – прибігай. Коньяк розіп'ємо.
Жінка хоче на курси
Якось у кафе «Хрещатий Яр» я зустрівся із своїм давнім другом Вітькою Моряком.
– Привіт!
– Привіт!
– Ну, як живеш? Женився?
– Женився, – кажу, – а ти?
– Розженився, – відповідає. – А ти давно з своєю?
– Та, як тобі сказати, місяців, мабуть, п'ять...
– На ковзанку ще не тягне?
– Та було.
– А до театрів: на балет, оперети, драми?
– Та вже голову прогризла!
– Ати?
– Та, як тобі сказати, все ніколи. Обіцяю повести. Мабуть, на тому тижні. У цирк.
– Ну-ну, давай. Далі ще не те буде. Потім почнеться самодіяльність.
– Самодіяльність?
– Ага.
– Яка?
– Та всяка: захочеться їй то в співочий, то в танцювальний. Відмовиш – на курси потягне.
Я замовчав. Якраз саме вчора жінка мені справді заявила: «Не хочеш, щоб я на хор ходила, то я на курси крою і шиття піду».
А Вітька продовжував:
– Так от, коли справа дійде до курсів, то вважай, що до розлучення рукою подати. Це перша ознака того, що вже знайшла собі, м'яко кажучи, коханця. Ну, бувай, старий. А як тільки захоче жінка на курси, прибігай, щось надумаємо.
Він поплескав мене по плечі і щез. Та мені вже було не до Вітьки – в голову глибоко засіли «курси»...
«Ну, а хоч на курси ти мене можеш відпустити?» – згадував я жінчині слова.
– Так. Тут щось смаленим пахне. Чогось же вона домагалася тих курсів. Побачимо, коли сьогодні повернеться додому?! Якщо пізно, то...
Невже всі жінки однакові?! Справді, для чого їй ті курси? Завше її кудись тягне!
«Мені сумно. Ми з тобою як дід і баба, – згадав її слова. – А нам ледь за двадцять перевалило».
Бач, їй сумно. Їй хочеться співів і танців, ковзанів та прогулянок на лижах. Якщо не застану дома, то.. Що ж тоді?
Дома я жінки не застав. Почав чекати. За рогом. Нарешті, з'явилася. Сама. Ну, ясно, який дурень поплентається за заміжньою аж до під'їзду. Жінка не йшла, а бігла.
– Ти?! – помітила мене. – А я так поспішала...
«Гм... Поспішала. Чого б це?» – подумав я.
– Розумієш, увесь час як на крилах летіла...
– Від кого? – перебив я.
– Не від кого, а краще запитай до кого... – і покуйовдила чуба.
Це мені одразу не сподобалося. Дуже щось життєрадісна, наче з першого побачення повертається.
– Ну, чого ти мовчиш? Невже тебе не цікавить, як минув перший день, які там люди, чому я спішила?
Я мовчав. Боявся, що ось-ось не втримаюся, і тоді...
– Розумієш, вийшли з курсів, а тут якраз як на зло трамвай з колії зійшов...
«Все ясно, – подумав я. – Починається. Заливає, як Вітька казав».
– Я, недовго думаючи, пішки. А потім побігла. Я ж тобі, мабуть, не розповідала, що в інституті я бігала не гірше за хлопців. О, до речі, про хлопців. На наших курсах є один хлопець. Дивак. Дівчата сміються, а йому байдуже, відвідує курси...
Кінчилась ця розмова, звичайно, тим, що того дня і наступного ми не розмовляли і навіть не дивилися одне на одного. Під вечір я помчав до Віктора.
– Почалося!
– Що?! – не зрозумів він.
– Курси! Вона вчора ходила на курси.
– А-а, ти про вчорашнє... ну, так що?.. Як бачиш, я мав рацію: жінки всі однакові. Почекай кілька днів. Тільки умова – не лайся, і побачиш: її потягне на інтелектуальне життя. А там захоче виставок, художників-графіків, зустрічей з приїжджими знаменитостями, тематичних вечорів, а може, навіть танців.
Я чекав рівно тиждень. Виконував усе, як радив друг. І що б ви думали: жінка заговорила устами пророка.
– Ти чув: до нас приїжджає Бідструп! Організована виставка. Може, сходимо?
Я пообіцяв. Мені не терпілося, коли вона запросить мене на тематичний вечір чи танці. Дружина не примусила довго чекати. У них, виявляється, на роботі організувався вечір на тему: «Чи існує кохання?» Їй, бачте, страшенно хочеться дізнатися, що скажуть люди: чи є кохання, чи немає. А як є, то яке воно, бо жінка моя, бачте, ще й досі над цією проблемою голову сушить.