– Вперше чую, – байдуже відповів він, – і про твою ангіну, і про те, що ти собі гланди вирвав.
– Ну, як не віриш, то слухай. Перш за все, – я присунувся до нього ближче, – лікар отут мацає, чи не набухли мигдалини. Коли пересвідчується, що вони в тебе є, каже: «Можна різати. Чудові гланди! Є за що схопити». Після цих слів тебе садять на крісло, прив'язують, а потім обмотують білим простирадлом і кладуть на нього клейонку...
– А клейонка для чого? – з недовірою запитав він.
– Як для чого?.. – розсердився я. – Давай все по порядку. Приходить медсестра, бере шприц. От з такою приблизно голкою, як оце, – я показав йому в'язальну шпицю. – Тільки значно тоншу. Розтуляє тобі рота і вводить новокаїн. У гланду. Спочатку в одну, а потім у другу... О, щоб не забув, записуйся на чергу одним з перших: бо останньому чомусь завжди лишається новокаїну на одну гланду... Другу виривають без уколу. Уявляєш?
Митя заплющив очі.
– Від цього болю хочеться по стелі рачки лазити й гризти штукатурку. Ти слухаєш?
Митя хитнув головою.
– Це дуже добре, що ти надумав порадитись. Тепер тобі те, що переніс я, не загрожує. Бо, по-третє, останньому йти погано ще й ось чому: в хірурга за зміну так втомлюються руки, що решті він вже не відкушує, а просто вириває гланди. З м'ясом. Звідси, мабуть, і вислів «рвати гланди». Добре, коли міцна, а коли вона крихка? Буває, хірург смикне, а шматок у роті залишається. Ну, тобі про це турбуватися нічого. У тебе гланди міцні, я думаю. Ти ж у нас як дуб. Та й серце воляче маєш. Така операція для тебе – забавка.
У цей час до дверей навшпиньках підійшла Людмила.
– Слухає? – запитала одними губами.
Я кивнув головою: «Мовляв, ще й як! Навіть очі заплющив». Люда вдячно махнула мені рукою і щезла на кухні, звідки доносились приємні пахощі смажені.
– А от у мене, – вів далі я, – гланди виявилися, відверто скажу, слабенькі. Лікар смикнув, щось хлюпнуло. Я з переляку закинув навзнак голову, а кров у горлянку пішла. А там як забулькало. Ледве не заснув. Ти, Дмитре, не спиш? Уважно слухай. Та це не найстрашніше. Найстрашніше, коли хірург побачить, що пів гланди відірвав. Отут треба мати силу волі – не затуляти рота. Якраз переді мною зайшов до кабінету один пацієнт. Йому старий як рвонув, а шматок залишився... Почав хірург шукати його в роті чи в горлі навпомацки. Ну, видно, десь штрикнув пацієнта у таке місце, що той не витримав і хірурга по пальцях. Зубами. Лікар руку до себе, а пінцет у горлі залишився. Поки вони йому розтуляли вдруге рота, пацієнт проковтнув пінцета. Ти зрозумів, у чім суть? Нізащо не затуляй рота, бо пінцета, як устрицю, проковтнеш і не оглянешся.
Люда знову виросла у дверях. Глянула на Дмитра. Він лежав, як дитина після купелі.. Людмила підбадьорила мене поглядом, ніби кажучи: «Молодець! Я завжди знала, що ти на нього маєш вплив».
– Так от слухай далі: на хірургові піт градом, медсестра між зуби хворому силкується ложечку просунути. Нарешті це їй вдається, однак пацієнт і ложечку за пінцетом проковтнув. А ложечка срібна! В інвентарній книзі записана. Має свій номер, та й у лікарні якраз перевірка назріла. Потягли нещасного на рентген. Просвітили. Інструменти на місці. В шлунку. Через тиждень бідолаху поклали знову на операційний стіл. Розпороли живота... Ти чуєш? Нізащо не затуляй рота!.. Витягли шлунок... Розпороли. Мац там, мац тут. Нема пінцета, немає ложечки. Хірург перелякався. Мабуть, інструменти вийшли самі по собі, подумав і негайно зашив назад і шлунок, і живота. Знову бідолаху на рентген. А тут, як кажуть, «чим далі в ліс, тим більше дров». Просвітили, глянули... Рентгенолог зразу ж знепритомнів. У пацієнта всередині, крім згаданих інструментів, ще й ножиці помітили. Хірург, виявилось, по своїй неуважності їх там залишив. А пінцет якимось чином у дванадцятипалій кишці опинився. Почали нещасного відгодовувати. Переливання крові зробили. Готували до третьої операції. Пацієнт благав виписати його. Доводив, що у нього шлунок, мов у страуса, цвяхи перетравлює. Та хірург не погоджувався: ножиці теж мали свій інвентарний номер. Словом, потягли бідолаху втретє на операцію, і що ти думаєш? Вижив. Витягли і пінцета, і ножиці. З срібної ложечки тільки держачок залишився. Решту шлункова кислота з'їла. Правда, під час цієї операції в живіт йому зашили швейцарський будильник. З неіржавіючої сталі. Але вчетверте хворого на операцію не тягли. Будильник був власністю хірурга, і той залишив його пацієнтові на згадку. Кажуть, що й досі рівно о сьомій будильник дзвонить. Самозаводний! А ти гланди боїшся виривати... Ти чуєш, Митю?..