– Я розумію. А як у вас з логікою?
– Як коли! Траплялися й трійки. А взагалі я мав на осінь...
– Ясно. Про це, мені здається, не варто говорити... Отже, тоді залишилося дізнатися в якому класі у нас найгірша дисципліна?!
– У десятому «а»...
– Та й десятий «б» не відстає.
– Пробачте, – сказав я. – Але у випускні класи я не піду.
– В ім'я виховання?
– Все одно... Мені ніяково... Пошліть у нижчі...
– Добре, підете у восьмий «в».
– Ще нижчий, будь ласка, – попросив я.
– Сьомий вас влаштовує?
– Тільки у другий або в третій. Там навряд, хто мене пам'ятає.
– Ну, гаразд, – нарешті сказав директор. – Підете у другий «б». Це один з найжахливіших по дисципліні молодших класів. Віро Семенівно, проведіть товариша. Він вашим діткам розповість про подвиг. Перед цим, підкреслюю, не забудьте розказати, як вчились, як слухалися своїх учителів, як поступили до університету...
Ми ввійшли. Дітки підвелися. Дружно привіталися.
– Дітки, – почала Віра Семенівна, – сьогодні у нас у гостях недавній випускник нашої школи Захарій Петрович Макарець.
– Чуча, – донеслось до моїх вух. – Я його знаю. Це Чуча...
Я пополотнів. «Потрібно було в перший "а" проситися», – подумав я.
– Дітки, тихо! Захарій Петрович зараз вам розповість про те, як він у нашій школі добре вчився, як слухався вчителів. А потім після закінчення нашої школи поступив до університету. Тепер...
«Про що ж їм розповідати», – хвилювався я.
– Незабаром він стане інженером, – доносились до моїх вух уривки розповіді Віри Семенівни. – А досяг він цього тому, що добре вчився і мав з історії, географії та конституції тільки гарні оцінки, а не такі, як у тебе, Волошин...
– Чуча! – почув я той самий голос.
– Днями Захарій Петрович приїхав на зимові канікули і вчинив подвиг. Про це писали наші газети... Захарій Петрович витяг з ополонки голову колгоспу, який ледь не пішов під лід. А тепер надається слово нашому шановному гостеві... Поплещемо, дітки...
Дітки заплескали.
– Дорогі дітки, – почав я несміливо. – Тут Віра Семенівна майже все розповіла про мене. Мені б не хотілося повторюватись. Тому розкажу, що я, як і ви, колись теж був маленьким. Спочатку ходив у перший клас, потім перейшов у другий. Отже, був таким як ви. У другому класі, як це кажуть, мене спіткало горе – я залишився на другий рік...
Віра Семенівна глянула на мене.
– Гм! Я... Я дуже хворів, А потім перейшов у десятий...
– У десятий? – недовірливо запитало якесь дівча.
– Ну, так. Тільки не зразу. До десятого я переходив у четвертий. Там також зали.. Ну, там також хворів. Потім у шостому... А тоді вже в десятому.. У десятому класі у мене, ну, як це вам сказати, з'явились перші почуття. Звичайно, у вас, як підростете, теж у десятому класі, а може й раніше, з'являться ці почуття, або ж, як ще кажуть, кохання. У цей період...
Учителька мене перебила:
– Будь ласка, про випуск...
– Ну, до випуску, майже усі знають, що хто далі робитиме. Хлопці готуються до армії, дівчата заміж збираються. Дехто...
– Пробачте, – сказала Віра Семенівна. – Ваші особисті плани, мабуть, діток не цікавлять.
– Цікавлять! Цікавлять! – закричало півкласу.
– Так я й кажу: дехто, у кого була ще в школі справжня любов, збираються одружуватися і...
На передній парті дівчатко важко зітхнуло.
– Ну, а далі ви вже знаєте. У них з'являються дітки. Маленькі, як пуп'янки...
– Пробачте, – промовила вчителька. – Розкажіть, як ви закінчили школу, поступили до університету.
– Так от я до цього й підходжу. Ще у восьмому класі я знав чим це кохання кінчиться, тому після школи твердо рішив не женитися.
Дівчатко знову важко зітхнуло.
– Багато з моїх однокласників вчинили навпаки. Тому у багатьох уже дітки є. Звичайно, менші, ніж ви, але де в кого починають ходити...
Учителька засовалася на стільці і почала витирати піт з чола.
– У Івана Прокопця... Він женився на Гальці Костишеній, з десятого «б»... Як же її? Ну, по-вуличному? Нетудивухо. Може, хто знає?
– Вона біля мене зиве! Узе лозвелась. Палазит – залисив з близнятами, – підвівся обцяцькований ластовинням карапуз.
– От бачите. Це вам, дітки, приклад не справжнього кохання.
– Захарію Петровичу, – учителька мене благала. – Прошу вас про університет... Про університет розкажіть, як іспити складали, як готувалися?
– Як готувався? Дуже просто… Того літа вирішив до жодної з дівчат не ходити. Та й мати казали: «Не забивай собі голову дурницями. Візьмись за розум». Я так і вирішив, бо знав, що по блату до університету не потраплю... Знайомства нема... Доведеться оцим черепком, – я показав на свою голову, – пробивати університетську стінку...