– Підбирайте слова. Перед вами другокласники, – зашепотіла вчителька.
– Ну, значить, дітки, поступив. Закінчив перший семестр... Як після другого не провалюся, то приїду знову на канікули. Літні.
– Розкажіть, як ви думаєте їх провести?
– Ну, як думаю? Думаю, що я маю право... О, ледь не забув: цигарки я тепер смалю сміливо... По вбиральнях не ховаюся. Мати і викладачі не забороняють. Підростете і вам дозволять...
– Про канікули, канікули, – учителька зблідла.
– Ну, я й кажу. Якщо гарні дні будуть, на пляж ходитимемо, позагоряємо, м'яча поб'ємо. Може якого «підкидного» ударимо. Ну, а увечері, як завжди, у кіно, на танці. Після кіно чи танців до дівчат...
– А працювати? Десь ви працюватимете? – запитала вчителька. – Дітки, Захарій Петрович розповів вам про вихідний день – неділю. А в будні він, безперечно, допомагатиме рідному колгоспові. Може, піде причіплювачем чи помічником тракториста. Захарій Петрович, коли ще вчився в школі, то дуже любив трактор і склав успішно іспити...
Я поглянув на Віру Семенівну, але вона спокійно продовжувала:
– Тепер має права механізатора-аматора. Він може не лише трактор, а й комбайн, машину водити...
– А танк?
– І танк, дітки... В оборонних цілях... А тепер подякуємо Захарію Петровичу за цікаву бесіду. Побажаємо йому, щоб він швидше став інженером і обов'язково приїхав до нас ще раз і розповів про свою працю і відпочинок так само захоплююче, як сьогодні...
– І про любов! Про любов! – заплескали дітлахи.
Ми вийшли.
– Це не зовсім педагогічно, – сказала Віра Семенівна.
– Цілком можливо, – відповів я. – Я ж експромтом. Без підготовки.
Вона потисла мені руку і шуснула в учительську. Хрипло задзеленчав дзвоник. Двері класів, як ставні, з шумом розчинилися і в коридор першими висипали довгов'язі шибеники.
– Чуча! Привіт! – це був Федько Свистопляс. Він вліпив мені запотиличника і щез. Я похитнувся і ледь не збив з ніг нашого шкільного сторожа діда Махтея...
– Ух! Урвитель! Ще своїх коників не забув. Як ти мені за цих двадцять років набрид!
Дід Махтей явно перебільшував. Мінімум на років п'ять.
Втеча з готелю
До мене в номер зайшла жінка.
– Ви не скажете, де Дишельман?
Перш ніж відповісти, я напружив пам'ять: «А хто ж такий Дишельман?» Незнайомка повторила своє запитання. Я було розтулив рота, але в цей момент відчинилися двері.
– Громадянине, у вашому номері стороння жінка. Скажіть, хай негайно залишить кімнату, – буркнула якась похмура індивідуальність.
Я чомусь страшенно почервонів, а моя співбесідниця сказала:
– Пробачте, я піду, але скажіть, будь ласка, де Дишельман?
Задзеленчав телефон.
– Одну хвилинку, – я кинувся до апарата.
– Алло! Товаришу! У вашому номері стороння дамочка...
– Послухайте, – я хотів додати, що вона недавно зайшла і цікавиться якимось Дишельманом, але трубка дзенькнула. Незнайомка попросила вибачення і вискочила з кімнати.
Я вимкнув світло і ліг спати. У цю ж мить постукали. Я схопився з ліжка, гукнув: «Одну хвилинку!» – і почав натягати штани.
– Товаришу мешканець, не здумайте викручуватися, негайно відчиняйте. У нас такий порядок: після 23 години у кімнаті не повинно бути жодної...
Я відчинив. Чергова по готелю ввімкнула світло.
– Де вона?
– Хто? – перепитав я.
– Не прикидайтесь дурником, – Чергова полізла до шафи, а потім зазирнула під одне і друге ліжко.
– Де ви її заховали?
Тримаючи в руках штани, я нетямковито кліпав очима.
– Аж самому соромно стало, – промовила вона і вибігла в коридор, грюкнувши дверима.
Я скинув штани і заліз під теплу ковдру. У коридорі почулись кроки. Двері розчинилися, на мене бризнув промінь світла. Я примружив очі.
– Чого ви мружитесь? Де ця жінка, що була у вас? – запитала адміністратор, поряд з якою стояли чергова та прибиральниця з мітлою.
– Вона давно пішла від мене, – благально мовив я.
– Куди?
– Через двері!
– Ну гаразд. Завтра доповім директорові. А ще, мабуть, одружені. Нічого, й жінка знатиме.
Вранці я прокинувся передчасно. Голова страшенно боліла. На сусідньому ліжку хтось лежав, накривши голову ковдрою. Я перелякався: «Невже вона?»
– Це ви? – несміливо запитав я.
– А кому ще бути? – долинуло з-під ковдри.
Згодом я побачив одутлувату після перепою пику якогось чолов'яги.
– Ви, мабуть, Дишельман?
– А кому ще бути?
– До вас якась дамочка приходила.
– Набридло. Облиш, малий. – Дишельман щез під ковдрою.
Я вискочив у коридор.
– Гей, номер три! – почувся ззаду голос.
Я не обернувся.
– Він ще вдає, що не чує. Номер три!
Я мовчав.
– Ви з номера третього?
– Так, або що?
– Чому не платите грошей за телефонні розмови?
– А я ні з ким не розмовляв.
– А хто ж розмовляв? Не прикидайтесь. Ви ж Дишельман?
– Ні, не я...
– Покажіть паспорт.
– Паспорт в адміністратора. – І я гайнув на вулицю. Увечері повернувся в готель.
– Ви з третього?
– Так, з третього!
– Чому не платите за прописку та за телефонні розмови?
– Я ж заплатив.
– А ви з третього?
– З третього!
– Нічого не розумію. Одного вранці питала – казав, що заплатив. І цього тепер питаєш – теж заплатив. А хто ж не платив?!
– Так то ж ви мене й питали.
Я вбіг у номер. Нашвидкуруч перекусивши, вирішив негайно лягти спати. У двері постукали.
– Товаришу Дишельман, платіть за телефонні розмови, – пролунало з темряви.
– Я не Дишельман. Він...
Через півгодини знову стук у двері.
– Пробачте, до вас тут забігала жінка, де вона?
– Вона вже пішла.
– Ніхто не виходив!
– Пішла, кажу вам.
– Манько, вмикай світло, перевіримо.
Ввімкнули.
– Де ви її щоночі ховаєте?
– Під подушкою, у тумбочці, в столі, – розсердився я. – Навіть у кишеню інколи запихаю.
– Він ще жартує. Він ще жартує! От завтра виселимо з готелю – не пожартуєш.
Вранці, розлючений, я зірвався з ліжка. Спочатку розбив графин, потім розтрощив чорнильницю, дві склянки жбурнув у шибку, в кредит по телефону терміново замовив двадцятип'ятихвилинну розмову з Магаданом, запросив у свій номер всіх жінок готелю – і втік.
З вокзалу подзвонив директорові. Чистосердечно в усьому зізнався і попросив його назвати суму.
– Ну що ви, любий, – ніжно відповів він. – Ми вже все з'ясували. Для чого цей подвиг? Ви не винуваті. Це все Дишельман.
З полегшенням я поклав трубку і подумав: «Бідний Дишельман! Цікаво, що буде з тобою, коли нарешті тебе піймають?»