– До вас якась дамочка приходила.
– Набридло. Облиш, малий. – Дишельман щез під ковдрою.
Я вискочив у коридор.
– Гей, номер три! – почувся ззаду голос.
Я не обернувся.
– Він ще вдає, що не чує. Номер три!
Я мовчав.
– Ви з номера третього?
– Так, або що?
– Чому не платите грошей за телефонні розмови?
– А я ні з ким не розмовляв.
– А хто ж розмовляв? Не прикидайтесь. Ви ж Дишельман?
– Ні, не я...
– Покажіть паспорт.
– Паспорт в адміністратора. – І я гайнув на вулицю. Увечері повернувся в готель.
– Ви з третього?
– Так, з третього!
– Чому не платите за прописку та за телефонні розмови?
– Я ж заплатив.
– А ви з третього?
– З третього!
– Нічого не розумію. Одного вранці питала – казав, що заплатив. І цього тепер питаєш – теж заплатив. А хто ж не платив?!
– Так то ж ви мене й питали.
Я вбіг у номер. Нашвидкуруч перекусивши, вирішив негайно лягти спати. У двері постукали.
– Товаришу Дишельман, платіть за телефонні розмови, – пролунало з темряви.
– Я не Дишельман. Він...
Через півгодини знову стук у двері.
– Пробачте, до вас тут забігала жінка, де вона?
– Вона вже пішла.
– Ніхто не виходив!
– Пішла, кажу вам.
– Манько, вмикай світло, перевіримо.
Ввімкнули.
– Де ви її щоночі ховаєте?
– Під подушкою, у тумбочці, в столі, – розсердився я. – Навіть у кишеню інколи запихаю.
– Він ще жартує. Він ще жартує! От завтра виселимо з готелю – не пожартуєш.
Вранці, розлючений, я зірвався з ліжка. Спочатку розбив графин, потім розтрощив чорнильницю, дві склянки жбурнув у шибку, в кредит по телефону терміново замовив двадцятип'ятихвилинну розмову з Магаданом, запросив у свій номер всіх жінок готелю – і втік.
З вокзалу подзвонив директорові. Чистосердечно в усьому зізнався і попросив його назвати суму.
– Ну що ви, любий, – ніжно відповів він. – Ми вже все з'ясували. Для чого цей подвиг? Ви не винуваті. Це все Дишельман.
З полегшенням я поклав трубку і подумав: «Бідний Дишельман! Цікаво, що буде з тобою, коли нарешті тебе піймають?»
«Аристократ»
Іван Трохимович відпрасував свій чорний костюм, одяг свою нейлонову сорочку, пов'язав наймоднішу краватку і почистив до блиску свої чехословацькі туфлі «цебо».
Може, Іван Трохимович поспішав до загсу? Ні, Іван Трохимович, як кажуть, «не перший рік замужем».
Можливо, в Івана Трохимовича лежали квитки до театру? Ні, Іван Трохимович вважав театри пережитками. Він віддавав перевагу іподромові. У дні змагань там його можна було завжди побачити з-поміж шанувальників старовини.
Може, Івана Трохимовича обрано головою журі на республіканському огляді гуртків художньої самодіяльності України? Ні, Іван Трохимович з самодіяльністю не має нічого спільного.
Іван Трохимович збирався у відрядження. Він замовив з дому таксі, хоч мешкав біля станції метро, і помчав до центральних кас залізничного вокзалу.
На лічильник Іван Трохимович ніколи не звертав уваги. Не дай Боже, як помітить його зацікавленість шофер, що він про нього подумає? До того ж Іван Трохимович давно знав, що з дому до вокзалу лічильник набирає сорок сім копійок...
– Будь ласка, – сказав Іван Трохимович і кинув недбало троячку на сидіння. – Здачі не треба. Це вам на чай.
– Дякую.
– Живіть!
Іван Трохимович підійшов до каси. «Цього разу візьму місце у плацкартному вагоні... Все одно бухгалтерія інших не визнає...»
– Що у нас залишилося на Донецьк? – запитав Іван Трохимович і поправив для чогось краватку.
Касирка глянула на Івана Трохимовича і промовила:
– Є м'які, купейні, плацкартні... – В Івана Трохимовича язик не
повертався...
– Прошу м'який...
«Ну й рептух. Ну й характер! Ну кому це потрібно? Де ти виховувався? Звідки у тебе такі замашки? Кого ти з себе корчиш?»
Іван Трохимович соромив сам себе.
Він поставив під столик валізу і поклав на видному місці грубеньку папку. Без неї, як і без чорних модних окулярів, Іван Трохимович не їздив у жодне відрядження...
«Так, тепер, голубе, повечеряй смаженою курочкою, що жінка поклала, попий чайку і лягай спати...»
– Пива не бажаєте? – у купе просунулась голова офіціантки.
– Що за асортимент?
– Жигулівське, українське, ризьке, «сенатор» і оксамитне німецьке.
– Будьте люб'язні, п'ять пляшок «сенатора».
– Залишилося лише дві...
– Гаразд, давайте дві...
– Я можу ще принести...
– Як вам не важко... Ось, будь ласка, за п'ять пляшок... Здачі не треба...