«Ну й ідіот. Хто з твоїх предків мав свій рахунок у швейцарському банку?» Іван Трохимович кепкував над собою.
– Пробачте, ви в нашому ресторані не були? – якийсь тип з сусіднього купе. – Не знаєте, там є щось смачне?
– Оце тільки-но сам зібрався, – відповів Іван Трохимович.
– Не в службу, а в дружбу, захопіть пачечку вафлів. Якщо можете, апельсинові...
– З радістю... Ну, для чого ви? Невже у нас не знайдеться двадцяти копійок на вафлі?
– Апельсинові сорок чотири коштують. Рівно сорок чотири... Завчасно вам дякую...
Іван Трохимович скривився: «Тебе лише труна виправить. Для чого тобі ресторан? Он в чемодані курка пропадає. Коли ти порозумнішаєш?..»
– ... Я до ваших послуг! – це вже офіціантка. – Вам щось з гарячого?.. З холодних закусок... Є краби... Свіжі, тільки баночку відкрили... Помідорчики... Порізать чи ціленькими?
– А що на друге?
– Є курочка...
– Не своєю смертю померла? – Іван Трохимович кинув дотеп.
– Жартуєте. Свіжа. Щойно з холодильника. А що будете пити? Є чудове пиво...
– Так, так, я знаю...
– Є першокласні коньяки.
– Що у вас з коньяків?
– «Одеський», «Україна»... «Дойна»... «Арарат»...
– О, який вибір... Навіть «Арарат». Улюблений напій Уінстона Черчілля. А «Будафок» чи «Пліска»?..
– Дуже прошу...
– Шикарний вибір. Що ж взяти? Ви знаєте, не хочеться ображати національної гідності братніх народів... Усі коньяки пречудові... А КВ... Тоді, будь ласка, грамів двісті п'ятдесят КВ...
... Наступного дня, підвечір, Іван Трохимович зійшов у Донецьку... Забіг до туалетної і викинув курку... Ту, що жінка підсмажила. У теплоті припахла...
У готелі місць не було.
– Товариші, і не чекайте. Залишився тільки люкс... Шість карбованців за добу.. Півроку тому один міністр жив... Надіюсь, з-поміж вас міністрів нема...
– Ви вважаєте, що тільки міністри можуть жити у таких номерах? – Тван Трохимович підійшов до віконця.
– Я не хотіла вас образити... Ви мене не так зрозуміли, – зніяковіла адміністраторка. – Якщо ви бажаєте, то будь ласка... Може, візьмете на двох?.. Там дві кімнати: ліжко і диван... Один на ліжку, а другий... Ну, як хочете... Я гадала, так буде дешевше...
«Де твоя скромність? Ти що, не міг взяти на двох? Обійшовся б номер у три карбованці і ще хтось з товаришів на вокзалі не тинявся б...»
За два дні Іван Трохимович повертався додому... Грошей забракло.
«Ти ж і зарплати півсотні взяв? Глянь, чи хоч на плацкартний вистачить... Якраз. Карбованець і п'ять копійок ще зайвих... А постіль... А щось поїсти.. Добрих два дні їхати.. Бери загальний. Якось перекняпієш. На третю полицю залізеш? У такому костюмі? А куди я цю папку сховаю?. Люди засміють.. Краще вже голодним...»
Іван Трохимович взяв квиток. Купейний. «Не бери постіль. Ти й так сьогодні майже нічого не їв. А спати? У купейному і без постілі? Ну, знаєш...»
У купе сидів дядя з черевцем. У дві складки. Не поспішаючи викладав на стіл те, що так дбайливо запакувала дружина.
Іван Трохимович глянув на добре підсмажену індичку. Вона чимось нагадувала йому ту курку, яку викинув на смітник. Невже вона тоді справді притухла? Сусід витяг бутерброди: з маслом та паюсною ікрою. Поклав два шматочки баличка й з десяток червонястих помідорів.
Іван Трохимович проковтнув слину...
– Може, повечеряєте зі мною? – запросив Івана Трохимовича незнайомий...
«А правила етикету? Що цей тип про тебе подумає? Одяг чорного костюма, білу сорочку, модну краватку, а елементарної пристойності ні на крихту... Відмовся... Негайно відмовся... Вдруге запросить, тоді...»
– Дякую, – ледве видобув Іван Трохимович. – Зараз на їжу і дивитися не можу...
«Що ти верзеш? Куди тебе понесло? Та вже пізно. Продовжуй, бовдуре, раз так почав».
– Ви знаєте, зайшли вчора з товаришами з главку до ресторану...
«Якого "главку", йолопе, а що, коли цей мордань з главку? Ти що, без цих фокусів хоч раз не можеш?»
– Так ото зайшли з товаришами до ресторану... Як засіли... Ну, ви знаєте, як це буває.. Ледве директор вигнав.. Ну, звичайно, не вигнав... Попросив... А потім, після ресторану, пішли до мене. Я жив у люксі... І там ще...
«Ой і балабон. Кого це цікавить? Дивись, незнайомий вже пів індички умолов».
– ... Так зараз мене просто від їжі відвертає. Відвертає – навіть не те слово. Верне... Дивитися не можу.. Особливо на оцю вашу індичку... Якщо можете, заховайте її, щоб не була перед моїми очима...
– Так, може, бутербродик з ікрою?
«Бери, дурисвіте, бери... Вдруге запрошує. Утретє може не запросити». Та в Івана Трохимовича вирвалося:
– Ось тут, – він показав на горло, – мені стоїть ця ікра.