– Так, може, баличка?
– Не отруюйте душу. Ради Бога, не отруюйте! Баличок не дефіцит. Мені б зараз... Не знаю, чи з вами таке траплялось, шматочок хліба...
– Так, вельми прошу...
– Ні, ви мене не так зрозуміли. Шматочок чорного хліба і пучку солі.. Все в житті, скажу вам, приїдається. Навіть розкіш. Інколи, знаєте, тягне на просту їжу.
– У мене й чорний хліб є, – відповів незнайомий. – Жінчині витівки... А от де сіль?.. Ну, ясно, сіль забула... Скільки ми за цієї солі з нею полаялися... Не один пуд солі з'їли...
Іван Трохимович вийшов у тамбур. Йому смоктало. під ложечкою...
– Пиріжків не бажаєте?
Іван Трохимович оглянувся. У тамбурі не було нікого.
– Почому вони у вас?
– По чотири копійки.
Іван Трохимович витяг свої останні п'ять копійок, взяв пиріжок і за звичкою промовив:
– Здачі не треба!
У своє купе повернувся за годин три. У сусідньому вагоні грав у дурня...
– Може, присядете, – запросило черево. Іван Трохимович в душі «дядю» тепер називав «черевом».
– Дякую. Тільки що з ресторану...
– Що там смачного?
Іван Трохимович обімлів. «Хоч би ще цей за вафлями не послав».
– Бідно.. Дуже бідно.. От коли їдеш міжнародним. Скажімо, Москва-Прага чи Москва-Будапешт. Там що вашій душі завгодно. А тут... вчорашні біфштекси, ромштекси і шашлик по-карськи...
– Що? – дядя підвів голову... Іван Трохимович пополотнів...
– Забрав останній... І то... Хіба то шашлик?.. Свинина, та ще й без соусу... Хіба вони мають поняття, що таке шашлик по-карськи?..
Перед сном:
– Ви завжди їсте в ресторані?
– Уявіть собі. Ви ж знаєте, як у наших їдальнях готують?!
– І не хворієте на шлунок?
– Поки що Бог милує... Або що?
Вранці:
– Ви щось страшенно поблідли! У вас випадково не вкрали гроші?
– Здається, ні, – Іван Трохимович лізе до нагрудної кишені. – Так і є. Гроші на місці...
– Пробачте, а ви щось за цю добу їли?
– Ну, аякже! Але, пробачте на слові, що не з'їм – виблюю... Надумав лікуватися голодом. Чули про таке? Новий спосіб медики вигадали. Кажуть, дуже ефективний... Це все одно, що у сні вивчати іноземні мови...
«Ой і баран, ой і телепень! Кому все це потрібно? Це тобі коштуватиме колись життя».
… Тван Трохимович йшов пероном. «Швидше б додому! Де знайти хоча б три копійки?.. Хто тепер губить?.. Коли не треба, по десять валяються...»
Іван Трохимович вийшов на пристанційний майдан.
– Здачі не треба! Це вам на чай! – почув він знайомий голос.
– Дякую!
– Живіть!
«Веніамін Петрович... Ще один... "аристократ"...»
– Веніаміне Петровичу, добридень! Слухай, ти читав сьогоднішню «Радянську Україну»? Ні.. Кажуть, страшенно смішний фейлетон надрукували... В ларках жодної газети... Ще є в автоматах...
У тебе не знайдеться трьох копійок?
– Ти знаєш, я здачі ніколи не беру. Ось тобі три карбованці...
Іван Трохимович сів у таксі...
– Здачі не треба! Це вам на чай!..
– Дякую!
– Живіть!
– ... Жінко, у тебе є щось поїсти? Голодний, як сто вовків...
– Крім вчорашньої картоплі, нема нічого. Ти ж грошей не залишив... Якщо в тебе щось є, то я збігаю в гастроном...
– Підігрій картоплю і не розмовляй багато, – Іван Трохимович схопився за живіт.
Як я став «генієм»
У мене був той приємний настрій, який буває у людини, що стала на шлях літературної творчості, та ще за покликанням серця. Батько, посміхаючись, вийшов з кабінету редактора, ляснув мене по плечу, і з його щирої посмішки я зрозумів, що все влаштовано.
– Зараз завітаєш до Степана Сергійовича, – промовив він, – я показував йому твої вірші. Він сказав, що вони у тебе краще виходять, ніж у деяких теперішніх класиків, коли вони були у твоєму віці.
Правда, я особисто трохи сумнівався в однодумності та прозорливості редакторів, бо, якщо вірити батькові, попередніх чотири редактори точнісінько так само відгукнулися про мою творчість. Але я промовчав, даючи можливість старому висловитися до кінця.
– Через два-три роки, я певен, він зробить з тебе письменника. А зараз попрацюй на посаді літконсультанта. Дивись, поводь себе розумно, бо редактор – це велика людина!
В чому я не сумнівався, то це в останніх батькових словах.
Я кліпнув очима, ніби кажучи батькові: «Добре, тату», і з замиранням серця увійшов до кабінету.
Не буду описувати своєї зустрічі з редактором. Вона була теплою. Степан Сергійович коротко познайомив мене з роботою і сказав, що посада літконсультанта при газеті – надзвичайно відповідальна посада і потребує всебічного й глибокого знання життя.