Відтепер Охрім Петрович був твердо упевнений, що новорічний вечір буде на славу. З таким старанням виписував запрошення і...
Та він не договорив: до залу входили перші відвідувачі. Склавши по-баб'ячому руки, він уважно стежив за дверима. Раптом наче ошпарений підскочив на місці й побіг уперед:
– А-а, Іване Сидоровичу! Добрий вечір! Ласкаво просимо! Давненько були в нас, давненько! Розумію, робота, діла: молочко, м'ясо. Ось ваше місце. А де ж ваша шановна Катерина Семенівна? Невже захворіла? Ах, боже мій! Кров з молоком – і раптом захворіла... Хто б міг подумати? Така женщина. Голова? Живіт, кажете. Ах, живіт, як жаль. Така талія – і живіт... Перекурити вирішили? Можна й перекурити. Прошу сірнички, Іване Сидоровичу... Куріть на здоров'ячко!
А-а-а, Іван Кузьмич! Прошу, прошу. Давненько не були в нас. Забувати почали. Неправда?! Вибачайте! Вчора були на репетиції? Пам'ять зраджує... Забігався.
А-а! Степан Васильович! Як здоров'ячко? Вечір добрий... Даруйте.. Схудли начебто. Хочете схуднути? Пузце, кажете, замучує. Пробачте, але неправду кажете!.. Є ж і більшенькі животики. А у вас? З лиця, здається, таки схудли. Та що ви! Перебільшуєте. І зовсім очі не запливли жирком. У вас чудові очі. Сідайте. Ось тут. Ваше улюблене...
«Гму-у… А куди ця стара преться? Глянь, у перший ряд, відьма беззуба. Вже літ під 90, а її ще на концерти носить... Та завтра ж Іван Сидорович мило з мене зробить за цю шкорбу! Знову гриматиме: «Ти кого це біля мене посадиві!?»
– Бабусенько, а ви куди? Тут не можна. Внизу душно дуже. Повітря нагрівається, донизу опускається, а вгорі вам якраз... вентиляція. Ходімо! Я вас на «гальорку», на самий верх. Звідти ви, як з космічного корабля, будете за сценою стежити... Не підніметесь? Підніметесь. Моя стара, тобто мама, ще лантухи носить, а старша за вас. А ви? Та вам років 30. Більше не даси. Збереглись. Правда, трохи сивина, та то нічого, Ходімо.
Пішла «бабуся2. А що їй залишилось робити?
– Як покурили, Іване Сидоровичу?
– А ви куди матінку спровадили?
– Я б її, дорогий Іване Сидоровичу, охоче й на той світ спровадив би... Ходять тут усякі. Давно пора чортам у пеклі молоко возити, а воно, старе, на концерт приперлось. Ще й біля вас мостилося, на місці вашої незрівнянної Катерини Семенівни, То я ото постарався, щоб вам, Іване Сидоровичу, ніяких непри...
– Ти що? Так оце мою рідну матір на той світ! Та я тебе швидше в домовину запакую, ніж ти матір мою...
… Через тиждень В'юн сидів на свинофермі і писав своєрідну пам'ятку:
«Щоб не втратити роботи і користуватися повагою керівника, потрібно:
1. Крутитись у нього на очах.
2. Тиснути руку і, посміхаючись, дивитися в очі.
3. Вивчати його характер.
4. Знати, що йому найбільше подобається: полювання, горілка.
5. Знати членів його сім'ї і обов'язково його матінку, щоб не перестаратись».
Нахаба
Двері до Петра Семеновича Клюси відчинилися: на порозі, наче новорічна фея, з'явилася особиста секретарка Нюра. В кабінеті запахло духами «Північне сяйво».
– Петре Семеновичу, там якийсь товариш по телефону... Цікавиться, як ваше ім'я та по батькові?
– А ви йому що?
– Ну, я вирішила це питання узгодити з вами...
– Правильно вирішили. Поцікавтесь, хто він і для чого це йому!
Нюра щезла по той бік дверей, оббитих блискучим дерматином. За кілька секунд з'явилася знову. В кабінеті вдруге запахло парфумами.
– Каже, що ви зробили йому добро... От він і хоче вас привітати з Новим роком. Але не знає, як ваше ім'я та по батькові. Сказати?
– Одну хвилиночку, – Петро Семенович глибокодумно замислився. Перед очима пропливли відвідувачі. Їх було не так уже й багато: «Прищепа просив дитину влаштувати в садок... Воркута приходив по резолюцію... Хнюпа приходив за путівкою на лікування... Шпаченко, здається, благав взяти на квартоблік... Понюхно після операції на важкій ділянці працює... Тоді був Шелудько, Жук, Сірчик.. Хто б же міг?» – Петро Семенович глянув на Нюру. Нюра переступала з ноги на ногу.
– Каже, що я зробив добро? – перепитав сердито Клюса.
– Каже, – знизала плечима Нюра.
– Женіть його! – розгнівано вигукнув Петро Семенович. – Женіть, і негайно! У три шиї... Нахаба... Безсовісний... Бач, насміхатися надумав. Я особисто такого випадку щось не пригадую...
Нюра щезла по той бік дверей. До Клюси долинув її чарівний голосок:
– Алло! Вияснити ім'я та по батькові товариша Клюси не вдалося. Його нема. Зверніться у відділ кадрів...
Трубка дзенькнула. Клюса полегшено зітхнув. Нюра теж.