д) заяву на пам'ятник.
І нарешті 347 зразків стандартних епітафій на табличку пам'ятника. Вибрані епітафії підкреслити олівцем.
Я щойно закінчив заповнювати подані документи, як «начальник не перший, а тільки третій» повернув мені анкету і сказав, що вона не дійсна, бо ні я, ні батьки померлого не знайомі з «Посібником на допомогу похоронним процесіям». Я намагався довести, що це звичайнісінькі дрібниці, але гробокоп мене переконав, що інколи легше померти, ніж поховати, і що під час панахиди трапляється багато випадків, коли люди закопують одну верхню кришку труни, а покійника залишають на цвинтарі. Потім навів ще декілька яскравих і переконливих прикладів, аналогічних першому, чим остаточно переконав мене й примусив купити у відділі вінків та букетів настійно рекомендований ним «Посібник» з твердою обкладинкою і чітким друком у сім з половиною друкованих аркушів і 200-тисячним тиражем.
– Це, зрозуміло, чисто формальна сторона, – пояснив він мені. – Буває, люди без посібників ховають відповідно до інструкцій, а буває, часто плутають праведне з грішним. Ви, якщо вірити анкеті, цією справою займаєтеся вперше, тож я не можу бути впевнений, що ви чого-небудь не переплутаєте. Читайте уважно, з олівцем. Бажано коротко законспектувати. З практики знаю, краще освоюється. Тим паче, цей «Посібник» укладений науковими співробітниками нашого похоронного бюро. Маю честь гордитися. Адью.
Я ввічливо йому подякував і пожалкував, що не можу отримати автографа від одного з авторів з побажанням працювати ще краще, ніж він.
Не покидаючи цвинтаря, я присів під вивіскою «Правила користування кладовищем» і почав перегортати сторінки «Посібника».
Коротко пробіг очима «Передмову до третього видання книги» і негайно почав конспектувати. Бо це була та гарантія, що перед початком заповнення нової анкети гробокоп не влаштує мені екзамену.
Склавши вдруге анкету і процитувавши напам'ять окремі положення з «Посібника», я з полегшенням на серці хотів було залишити кабінет гробокопа, та радість моя була передчасною. Виявилось, треба ще принести довідки про те, що покійник жив, працював і помер у нашому місті, довідку про те, що він ніякого заповіту не залишив і ні через рік, ні через два не виявить бажання бути похованим на іншому цвинтарі.
Наступного дня, діставши всі необхідні довідки, мені запропонували познайомитися з «Правилами користування цвинтарем».
Я зібрав решту своєї мужності і хотів був покінчити життя самогубством, але згадавши, що згідно з "Посібником" самогубців від самоотруєння, самоповішання, саморозстрілу, самовбивства ножем, рогачами та м'ясорубкою хоронять при закритій процесії, вирішив цю справу перенести на той час, коли видадуть четверте, перероблене і доповнене видання «Посібника».
Поки виготовлялися вінки і з'ясовувалося питання, чи можна надати місце на цвинтарі батькам покійного за однією огорожею, коли вони не досягли 60-річного віку, я не без насолоди читав «Правила користування цвинтарем».
У пункті першому говорилося, що під час відвідування не слід викопувати покійника для того, щоб остаточно переконатися, чи заплющені у нього очі і чи не перевернувся він уверх дном. Далі «Правила» радили, що через 10-15 років після перебування покійника в землі не варто з ним займатися штучним диханням.
Не дивлячись на чудовий оптимістичний настрій, який піднявся у мене під час читання «Правил», я почимчикував до дому покійного друга. Трохи подумавши, я, нарешті, наважився розчарувати його батьків, сказавши, що їх не поховають за однією огорожею з сином, оскільки їм немає по 60 років, а тільки по 59. Це їх ще більше засмутило, і вони зі слізьми на очах взялися за примітки «Посібника».
«Посібник» ми читали вголос день і ніч біля труни покійного. Спочатку читав я, потім убита горем мати, далі – батько і сестра та найстійкіші сусіди і знову я. За два дні і дві ночі ми, як кажуть, вивчили назубок цю чудесну книгу – найновіший досвід гробокопів, у душі жалкуючи, що не познайомилися з цим раніше.
Тепер ми свято пам'ятали, що під час проходження процесії містом не слід піднімати високо голову покійника, а тим більш садовити його в труні. Твердо засвоїли, що всякі торжественні марші, польки, фокстроти та туші не варто грати замість похоронного маршу, навіть у тому разі, коли вони подобалися покійному. Не рекомендується танцювати, що може викликати незадоволення у присутніх на процесії та родичів покійного. А також співати весільні пісні та частівки в супроводі балалайки чи мандоліни.
На четвертий день, під вечір, у хвилини ознайомлення з примітками «Посібника», родичі покійного радісно повідомили, що син перевернувся в труні, розплющив очі і заволав: «О, врятуйте мене!»