– Бачите, – я переступив з ноги на ногу, – я також дістав для вас декілька масок... Знали б ви, скільки це мені коштувало сил.
– Я знаю, – спокійно відповів він. – Мені тільки що дзвонили ваші друзі. Просили, щоб я вас не звільняв... Я пообіцяв. А тепер у мене до вас прохання – захочеться ще колись прислужитися, то, будь ласка, але не в такий спосіб. Домовилися? – запитав він і знову натяг на себе маску. Венера посміхалася. Цього разу єхидно.
Велика людина
Євгену Гуцалу
Коли я заходжу до Славатія Івановича, я чомусь розгублююсь. Ледь устигаю переступити поріг, як він рвучко підводиться з-за дубового столу й з вигуком: «О, кого я бачу!» йде мені назустріч. Збожеволіти можна від такої гостинності. Він ставиться до мене як до брата, як до батька, хочете – скажу більше: як мати до своєї найменшої дитини.
Усі заготовлені для нього слова у коридорі, приймальні, де я сидів годину чи півгодини тому, розсипаються, як намистини з обірваної нитки. Я гублю нитку заготовленого заздалегідь монологу, червонію і так знічуюся, що забуваю навіть сказати: «Добридень!»
Славатій Іванович, ніби нічого не помічаючи, обіймав мене тим часом за плечі, і так, в обіймах, посміхаючись один одному, ми йдемо до двох завчасу поставлених стільців перед його столом.
Я щось починаю, здається, казати, що ось, мовляв, прийшов, приніс лист.
– Та це ви врешті-решт самі бачите...
Він дякує мені, люб'язно усміхається, підтверджує мої слова. Каже, що справді він мене бачить, і лагідно пропонує мені стілець. Я мовчки сідаю. Теж усміхаюсь, але не певний, що це в мене так само гарно виходить, і кажу:
– Я прийшов!
– Це добре! Це дуже добре, – заохочує він мене і, кидаючи ногу на ногу, запитує, як я відпочивав, яка стояла погода, що в світі чувати нового? Чи настало затишшя у Венесуелі, що я можу сказати про знахідку на Балканах, де археологи викопали скелет людини, яка мала одне око в чолі.
– Циклоп, – догадуюсь я.
Він ствердно киває головою і запитує, якої я про це думки. Я щось відповідаю. Уже й не пригадую, що саме, Але відчуваю, що все це не те що треба, і тому лаю і кляну себе, обзиваю бевзем, віслюком і ще якимись подібними словами. Він уважно слухає мене і продовжує так само мило й щиро усміхатися. Я ладен провалитися крізь землю. Краще б він щось сказав мені, заперечив. Краще б він ударив мене, і я б йому сказав усе, чого я до нього прийшов і що я від нього хочу. Але він цього не робить, і я не наважуюсь. Я відчуваю, що мені вже час іти. Що більше в нього не можна забирати такого дорогого часу. Адже він така Велика Людина. Славатій Іванович начебто вгадує мої думки і каже:
– Нічого, нічого. Не соромтесь, розповідайте. Мені дуже цікаво послухати ваше міркування.
У мене ніякого міркування нема. В мене є до нього прохання, але я щось мелю, детально про щось йому розповідаю, і мені стає прикро, тоскно, соромно, що я в цієї Великої Людини забираю стільки часу, морочу йому голову, а він, чорт забирай, такий добрий до мене, що мені аж не подобається усе це...
Нарешті він сам мене запитує, чи мені щось від нього потрібно. Я хочу сказати «так», але кажу чомусь «ні».
– Я до вас завітав просто так... Поцікавитися, як ви живете, як себе почуваєте...
Він щиро мені дякує, цікавиться, коли щось потрібно, то він до моїх послуг. Я обіцяю скористатися із його пропозиції. Запевняю себе, що наступного разу обов'язково скажу йому, чому я до нього прийшов.
– Усе, що від нас залежить, ми зробимо, – мовить Славатій Іванович.
Я не витримую, я його перебиваю. Мовляв, я не за цим прийшов. Мені просто дуже приємно з вами зустрітись, розмовляти. Я ховаю непомітно листа до кишені. Він каже, що йому ще приємніше бачити мене, Я хочу вже йти, але він просить, майже благає залишитися хоч ще на одну секунду.
– Не кривдіть мене. – Славатій Іванович підводиться з місця, бере мене під руку, і ми йдемо з ним до вікна.
Як мені хочеться, щоб цієї миті хтось із моїх знайомих поглянув на мене, на нас обох і сказав:
– Ніколи не думав, що Фартушняк на такій короткій нозі із самим Славатієм Івановичем.
Груди мої наповнені гордістю, радістю, безмежжям простору й ще чимось, незбагненним моєму розуму. Я стискую його руку, він мене підводить до порога. Потім пропускає уперед, виводить до коридору й ще раз при всіх присутніх у приймальні довго тисне мою руку й просить обов'язково заходити до нього. Без церемоній. У будь-який час.
Я обіцяю. А в душі чомусь знову кляну його, ловлю себе на тому, що лаю його. Сповнююся до нього неприязню. Але згодом я переконую себе, що я не маю рації, що я невдячний. Він ні в чому не винний. Винен у всьому я. Адже я сам йому нічого не сказав. Звідки я певен, що він мені відмовить, не допоможе? Така Велика Людина відмовити просто не може.