– Нате, – кажу, – десятку, тільки не лайтесь, будь ласка, – лагідно відповідаю йому. Мій спокій його на мить із пантелику збив.
А в цей час моя сусідка:
– Та це ж товариш із Канади. Від делегації відбився. Ще порядків наших добре не знає, а ви йому «не валяйте дурня»...
– З Канади? – контролер аж закляк на місці. – Так це ви? А вас зранку товариші розшукують. Водію, зупиніть тролейбус!
І потяг мене до виходу. Тягни, тягни, гадаю, та тільки швидше і подалі від цього сорому. Коли дивлюся, а він мене до міліції пре.
– Куди? – я до нього. – За що? Ось беріть штраф, тільки до міліції не ведіть. Зроду-віку там не був.
– Наша, – каже, – міліція, це не ваша жандармерія. Чесному чоловікові боятися нічого.
Коли це назустріч сержант вибігає.
– Ось він, товаришу сержант. В тролейбусі знайшов!
Знайшов... Де тебе, такого розумного, цікаво, знайшли?!
– Пробачте, – сержант до мене, – пане товаришу. Як вас величати?
– Смалець, – відповідаю. – Максим Порфирович.
– Так от, товаришу пане Смалець, ходіть, будь ласка за мною до машини. У суд вас повезу.
От тобі й на! З міліції і прямо в суд. А хай ти сказишся! І за що? За якихось чотири копійки. Оце-то порядки!
– Товаришу міліціонер, – прошу його. – Візьміть десятку, тільки...
– Що ви, що ви, товаришу пане Смалець. Ви не так мене зрозуміли. То показовий суд буде! Спеціально для вас, канадців!
Так я й нічого не второпав. Привіз мене в суд, посадив межи купки людей якихось і мені на вухо шепче:
– Оце ваші! Сідайте і тепер від цієї групи нікуди ні на крок. Куди вони, туди й ви.
Сів я, де наказав сержант, і сиджу. Чекаю, що воно буде далі. Ось вже й суд кінчився, піднялася та група й до виходу. Я й за нею. Група в автобус, і я туди. Сержант же наказав.
– А зараз, товариші, поїдемо в одну з українських шкіл, – каже старший. – Познайомитеся з школою, з програмами нашого навчання...
Та що про все довго розповідати. Возили мене цілий день. Де я тільки не був, кого нам тільки не показували: і виставки, і музеї, і технікуми, навіть продавщиць в українському вбранні.
Отака-то придибенція трапилась зі мною у Києві. Про це я й розповів односельцям. Послухали вони мене, посміялися. Дехто й забув вже про те, а от слово «канадець» ніхто не забуває. Як реп'ях прилипло до мене. Так і досі «канадцем» називають. А чого? І сам не знаю.
Імітування брехні
Вона захворіла не на жарт. Петро Сергійович, її чоловік, день у день клопотався біля ліжка, благаючи що-небудь з'їсти. На третю добу Антоніна Петрівна простогнала:
– Невже ти не можеш догадатися?
А покірливий Петро Сергійович ніяк не догадувався, І це ще більше дратувало Антоніну Петрівну. Тому вона когось довго кляла і, задихаючись, кричала:
– Телепню! Людей до мене! Немає ж з ким і порозмовляти! Чи ти не бачиш?
Тепер Петро Сергійович догадався. Люди – єдине, що могло врятувати Антоніну Петрівну. Але кого ж покликати? Хто прийде?
З-поміж цієї бельгійської густоти населення сім'я Користівських почувала себе робінзонами на пустельному острові. Якраз напередодні занедужання Антоніна Петрівна Користівська полаялась з останньою своєю приятелькою і злягла. Петро Сергійович, звичайно, навіть не замислюючись над тим, хто ж винуватий, підтримав свою дружину. Отже, кликати до хворої не було кого. І раптом... Петро Сергійович стукнув себе по лобі. Він пригадав, що в дитинстві йому не гірше за Іму Сумак вдавалося перевтілюватись. Петро Сергійович метнувся у другу кімнату, натяг жіночу сукню, запнувся хустиною, вискочив у коридор і постукав.
– Увійдіть, – почулося з кімнати. Петро Сергійович згорбився, втягнув голову в плечі і, підроблюючи голос сусідки Марії Лаврентівни, пробелькотів:
– Антоніно Петрівно, голубонько! Прийшла вам розповісти страх яку цікаву новину. Послухайте...
– Ну! – обернулась Користівська. – Тільки не бреши!
– Що ви, голубонько, – ще більш втягнувши голову, мимрив Користівський. – Ви, напевно, вже й самі чули: Синюху посадили...
– А я що казала? Хіба не я перша?
– Вже й суд відбувся. Боже, чого тільки там не показували! 15 ощадкнижок, ящик царських золотих, півпуда доларів і 20 тисяч готівкою.
– Я про це давно казала! Ну, скажи, не я перша?
– Ви, голубонько, ви. Провалитись мені на цьому місці, – зрадів Петро Сергійович, глянувши на усміхнене обличчя жінки.
– А Семенюки, Тоню, Семенюки. Ці тихі, мирні і вчені типи. Чоловік професор, стільки наукових праць, і на тобі...
– Що?!