— Ви дивитеся на кохання і насамперед ца жінку, — почала вона, — як на щось вороже, чому Ви — надаремне — намагаєтесь опиратися і чию владу сприймаєте водночас як солодку муку, жорстокість, що немилосердно жалить. Цілком сучасний погляд на справу...
— Ви його не поділяєте...
— Ні, не поділяю, — швидко й рішуче сказала вона, похитавши головою так, що її кучері немов спалахнули рудявим вогнем. — Для мене життєрадісна чуттєвість еллінів — радість без страждань — є ідеалом, до якого я намагаюся прагнути в житті. Бо в те кохання, яке проповідує християнство, сучасне суспільство, його лицарі духу, — я не вірю. Погляньте-но на мене — я набагато гірша за єретика, я — язичниця.
Як гадаєш, чи довго вагалася богиня кохання, Коли в гаю на їді їй сподобався Анхіс?
Я завжди захоплювалася цими поетичними рядками з "Римських елегій" Ґьоте. Природі властива тільки ця любов героїчних часів, коли "боги кохалися з богинями". Тоді:
Пристрасть за поглядом йшла, Втіха ішла за жагою.
Усе інше надумане, нещире й брехливе. Через християнство, чий жорстокий символ — хрест, що завжди наганяв на мене жах, — у природі з її невинними потягами запанувало щось чуже, вороже. Змагання духовності зі світом чуттєвості — ось євангеліє сучасності. Не хочу бути його співавтором!
— Мадам, та Ваше місце на Олімпі! — у мені прокинувся дух суперечності. — Однак ми, сучасні люди, не терпимо античних веселощів, щонайменше в коханні. Сама лише думка про те, щоб ділити жінку, хай навіть якусь Аспазію, обурює нас — ми ревниві, як і наш Бог. Тому ім'я прекрасної Фрини й стало в нас лайливим словом.
З-поміж двох жінок — миршавої блідог Гольбенівської юної діви, яка цілковито належить нам, та Венери — ми віддаємо перевагу античній Венері, котра, хоч і божественно прекрасна, любить сьогодні Анхіса, завтра — Париса, а післязавтра — Адоніса. Коли ж природа все-таки бере над нами гору, коли ми з палючою пристрастю віддаємося такій жінці, її весела жага до життя видається нам витвором пекла, жорстокістю, і ми вбачаємо в нашому блаженстві гріх, який мусимо спокутувати.
— То Ви також захоплюєтеся сучасним жіноцтвом, отими нещасними істеричними бабами, які в сомнамбулічній гонитві за вимріяним ідеалом чоловіка не вміють оцінити найкращого мужчини і в сльозах та муках щоденно зраджують своїм християнським обов'язкам. Самі одурені, одурюючи інших, знову і знову постають перед вибором, шукають, кидають, ніколи не знають, як звідати щастя і як обдарувати щастям чоловіка, нарікають на долю замість того, щоб спокійно визнати: я хочу кохати і жити, як кохали і жили Гелена та Аспазія. Природа не визнає тривалих стосунків між чоловіком та жінкою.
— Шановна пані...
— Дозвольте мені висловити свою думку! Тільки егоїзм спонукає чоловіка ховати жінку, як скнара ховає скарб. Усі спроби священними церемоніями, присягами та угодами зробити постійним наймінливіше в мінливому людському бутті — кохання — приречені на поразку. Хіба можете заперечити, що наш християнський світ поступово стає тлінню?
— Але...
— Але того одинака, що постає проти суспільних норм, чекає вигнання, ганьба, побиття камінням. Це Ви хочете сказати? Що ж, гаразд, я не боюся наруги, я сповідую язичництво, я хочу насолодитися життям. Мені не потрібна нещира повага, ліпше відчути щастя сповна. Ті, що вигадали християнський шлюб, добре зробили, вигадавши ще й безсмертя. Однак я не марю вічним життям, і коли з моїм останнім подихом, останнім подихом Ванди фон Дунаєвої, закінчиться мій життєвий шлях, хіба не байдуже буде мені, увіллється моя чиста душа в янгольський хор, а чи постануть з мого праху нові носії душ? Якщо ж моє існування, такої, як є, не продовжиться в потойбіччі, навіщо відмовлятися від спокус, які дарує життя? Належати чоловікові, якого я не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, не буду я відмовлятися! Я кохаю кожного, хто припадає мені до серця, і кожного, хто мене кохає, зроблю щасливим. Хіба є в цьому скверна? Це принаймні шляхетніше, ніж якби я тішилася муками, завданими моїми чарами, і цнотливо відводила руки, які жадають мене. Я молода, багата, вродлива і радісно віддаюся задоволенню та насолоді.
Доки вона говорила з шельмуватим блиском в очах, я, сам не відаючи навіщо, вхопив її долоні, однак, як справжній дилетант, одразу ж квапливо відсмикнув руки.
— Я захоплююся Вашою щирістю, — промимрив я. — І не лише нею...
Знову оте трикляте дилетантство гамівною мотузкою перетиснуло мені горло.
— То що Ви хотіли сказати?
— Що я хотів сказати? О, так... Я хотів сказати... даруйте, шановна пані... я Вас урвав на півслові...