— Як це?
Запала довга мовчанка. Напевно, вона саме виголошує довгий монолог, який моєю мовою перекладається єдиним словом: "Осел!"
— Даруйте, шановна пані, — нарешті озвався я. — Як Ви дійшли до такого... такого світогляду?
—Дуже просто. Мій батько був мудрим чоловіком. Я з колиски зростала серед античних скульптур, десятирічною читала Жіля Блаза, як виповнилося дванадцять — Пуссель. Доки інші діти захоплювалися Хлопчиком-Мізинчиком, Синьою Бородою, Попелюшкою, моїми друзями стали Венера й Аполлон, Геркулес і Лао-коон. Мій чоловік був людиною веселої, сонячної вдачі; навіть невиліковна хвороба, яка спіткала його майже відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чола. Ще останньої ночі перед смертю він взяв мене до себе в ліжко і жарто-
ма запитав, як це часто бувало впродовж багатьох місяців, доки він, умираючи, сидів у своєму кріслі на коліщатах: "То що, чи коло тебе вже хтось упадає?" Я зашарілася від сорому. "Не обманюй мене, — додав він одного разу, — бо обман, як на мене, річ огидна. Однак знайди собі красеня, а ще ліпше кількох. Ти чарівна жінка, та все ще майже дитя. Діти повинні бавитись..."
Напевно, немає потреби казати Вам, що, доки він був при житті, я не мала залицяльників. Проте досить! Він виховав з мене жінку, якою я є, — грекинею.
— Богинею, — мовив я. Вона усміхнулася.
— Якою богинею?
— Венерою.
Вона погрозила мені пальчиком і насупила брови.
—Та не просто Венерою, а "Венерою в хутрі",—сказала вона. — Постривайте, я маю розкішне величезне хутро, яким Вас можна огорнути з голови до п'ят. Я упіймаю Вас тим хутром, наче неводом.
— Гадаєте, — заквапився я, бо мені спала, хоч проста і банальна, та, як на мене, дуже влучна думка. — Гадаєте, Ваші ідеї про те, що Венері в усій її неприкритій красі дозволено безкарно тинятися світом залізниць і телеграфів, можна втілити в наш час?
— Навряд, чи в неприкритій, зате загорненій у хутро... — засміялася Ванда. — Показати Вам моє?
— А тоді...
— Що — тоді?
— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі тільки тоді, коли вони володіють рабами, які залагоджують для них усі приземлені справи щоденного побуту, та насамперед працюють на них.
— Звісно, — неохоче погодилася вона. — Богиня з Олімпу, така, як я, потребує цілої армії рабів. Отож стережіться мене!
— Чому?
Я сам злякався своєї відваги, з якою у мене вихопилося оте "чому". Вона ж, навпаки, анітрохи не злякалася, тільки ледь розтулила уста, з-поміж яких прозирнули маленькі білі зубки, і безтурботно повела далі, так ніби йшлося про щось геть не варте уваги:
— Хочете бути моїм рабом?
— У коханні не буває рівноправної присутності, — з урочистою серйозністю відповів я. — Та якщо вже я поставлений перед вибором володіти чи підкорятися, мені набагато любіше стати рабом прекрасної жінки. Але де знайти жінку, яка б не здобувала свого верховенства дрібничковими чварами, а вміла спокійно та самовпевнено, ба, навіть суворо, панувати?
— Це, зрештою, не так і важко.
— Гадаєте...
— Я, скажімо, — вона засміялася, відхилившись назад, — маю талант до деспотизму. Таке важливе для цього хутро маю також. Однак цієї ночі я нагнала на Вас чималого страху.
— Ваша правда...
— То що тепер скажете?
— Тепер... тепер я по-справжньому боюся Вас!
* * *
Ми щодня разом, я і... Венера. Ми удвох цілісінькі дні: снідаємо в моїй обплетеній каприфолієм альтанці та п'ємо чай у маленькій вітальні, я маю нагоду розгорнути перед нею свої прескромні, зовсім крихітні таланти. Навіщо було гризти камені різних наук, пробувати сили в усіх видах мистецтва, щоб потім не спромогтися вразити маленьку гарненьку жіночку...
Щоправда, ця жінка зовсім не маленька і неймовірно подобається мені. Сьогодні я рисував її і щойно тоді виразно відчув, як мало наші сучасні жіночі туалети пасують Ьщ голівці-камеї. її обличчя має небагато римських, зате більше грецьких рис. Мені кортить намалювати її то в образі Психеї, то Астарти, залежно від виразу її очей, мрійливо-одухотвореного чи напівзнеможено-го, який водночас обпікає розморено-солодкою жагою. Та вона бажає, щоб це був таки її портрет.
Що ж, я одягну її у хутро.
Ах! Як міг я сумніватися! Кому ж іще можуть належати княжі хутра, як не їй?
* * *
Учора ввечері я був у неї в гостях і читав їй "Римські елегії". Потім відклав книжку і почав розповідати щось своє. Вона була, здавалось, задоволена, ба, більше, немов прикипіла поглядом до моїх уст, її перса схвильовано здіймалися.
Чи, може, мені лише привиділося?
Дощ меланхолійно тарабанив у віконні шибки, вогонь по-зимовому затишно тріскотів у коминку, я відчув себе, немов удома, забув на мить про свою статечну стриманість перед нею і поцілував їй руку — вона дозволила її поцілувати.