Потім я сидів біля її ніг і декламував складеного для неї невеличкого вірша:
ВЕНЕРА в ХУТРІ
Постав ніжку на свого раба, Міфічна жінко диявольської вроди, Що простягнулась мармуровим тілом У прохолоді мирти та агав.
Але... годі! Цього разу я справді зумів піти далі від першої строфи. Однак того вечора вона звеліла мені віддати їй вірша, а я не залишив собі копії, тож сьогодні, виписуючи кавалки зі свого щоденника, зміг відновити з пам'яті лише першу строфу.
У мене дивне відчуття. Не думаю, що закохався у Ванду, принаймні під час нашої першої зустрічі я не зазнав характерного блискавичного спалаху пристрасті. Зате відчуваю, як її незвичайна, справді божественна краса поступово затягує відьомський зашморг на моїй шиї. Те, що зринає у мені, немає також нічого спільного із зародженням ніжних почуттів. Це фізичне упокорення, повільне, але невблаганне.
Щодень я страждаю більше, а вона... лише усміхається.
* * *
Сьогодні, без жодного на те приводу, вона мені раптом сказала:
— Ви мене цікавите. Більшість чоловіків така невиразна, без польоту душі, без поезії; у Вашому єстві криється глибина й емоційність, та насамперед серйозність, яка мені імпонує. Я могла б Вас покохати...
* * *
Після короткої грозової зливи ми разом провідуємо статую Венери на моріжку серед гущавини. Земля навколо парує, туман здіймається до неба, наче дим від жертовного вогнища, щербата веселка зависає в повітрі, ще скрапують дощові краплі з листя дерев, але горобці та синички з веселим цвіріньканням вже стрибають з гілки на гілку, ніби невимовно чомусь радіючи, — усе напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти галявини, бо вона ще цілком мокра і волого виблискує на сонці, немов невеличкий ставок, з мерехтливого плеса якого виринає богиня кохання; навколо її голови витанцьовує рій комарів; осяяний сонцем, він видається німбом.
Ванда милується чарівним видовищем, а що лавки в паркових алеях ще мокрі від дощу, вона, щоб перепочити, спирається на мою руку; солодкою втомою дихає усе її єство, очі приплющені, її подих голубить мою щоку.
Я хапаю її руку і — направду не знаю, як на таке наважився — запитую:
— Чи змогли б Ви мене покохати?
— Чом би й ні? — каже вона, задивившись на мене спокійним, просвітленим поглядом, але недовго.
Наступної миті я стаю на коліна й припадаю розпашілим обличчям до запашного мусліну її сукні.
— Северине! Це ж непристойно! — вигукує вона.
Та я не слухаю, стискаю її крихітну ступню і припадаю до неї поцілунком.
— Ви поводитеся украй негідно! — каже вона, вириваючись, і прудко біжить до будинку, а в моїх руках зостається милий моєму серцю черевичок.
Невже це віщий знак?
* * *
Увесь день я не наважувався підійти до неї. Надвечір, сидячи в альтанці, я раптом побачив крізь виноградні зелені шпалери балкона її тендітну рудяву голівку.
— Чому ж Ви не приходите? — гукнула вона з балкона, у її голосі вчувалося нетерпіння.
Я кинувся нагору сходами, та доки біг, знову розгубив усю відвагу, тож тихенько постукав у двері. Вона не запросила увійти, а сама відчинила двері й стала на порозі.
— Де мій черевичок?
— Він... я... я хотів би... — затинався я.
— Принесіть мені мого черевичка, а тоді вип'ємо удвох чаю і побалакаємо.
Коли я повернувся, вона заходилася готувати чай. Я урочисто поставив черевичка на стіл і відійшов у кут, наче дитина, яка чекає покарання.
Я помітив, як вона наморщила чоло, а навколо уст залягла сувора владна складка, яка неймовірно розчулила мене.
Нараз вона вибухнула сміхом.
— Отже, Ви справді закохалися... у мене?
— Так! І страждаю від цього більше, ніж Ви собі уявляєте!
— Страждаєте? — Ванда знову засміялася.
Мене захльоснуло обурення і сором, я почувався знищеним — та надаремно.
— Навіщо? — вела вона далі. — Я ж до Вас по-щирому добре ставлюся.
Вона простягнула мені руку, обдарувавши приязним поглядом.
— І станете моєю дружиною?
Ванда глянула на мене — як же вона глянула? — насамперед здивовано, як мені здалося, і дещо глузливо.
— Де це Ви такої відваги набралися? — запитала вона.
— Відваги?
— Мало того, що одружитися, та ще й взяти за дружину мене — вона підняла черевичок. — Ви так швидко з ним заприятелювали? Але доволі жартів! Невже справді хочете зі мною одружитися?
— Так.
— Що ж, Северине, це справа серйозна. Вірю, що Ви мене кохаєте, я теж Вас кохаю, і — що іще ліпше — ми цікавимо одне одного, тож нема страху, що скоро надокучимо собі. Однак Ви знаєте, я — жінка легковажна, саме тому ставлюся до шлюбу дуже серйозно, якщо вже беру на себе якісь зобов'язання, то хочу знати, що зможу їх виконувати. Боюся... але ні... мої слова завдадуть Вам болю...