Хто та актриса, яка грала Наталку Полтавку? Жінка Загурського. Взагалі то її також звуть Наталкою, як і Полтавку. Але Загурський перейменував її на свій лад. Казав, що прима повинна мати коротке і незвичне ім’я. А взагалі то Тала – це рідкісне древньоєврейське ім’я, що означає «тепло». Так звали маму Загурського. А тепер Тала сценічне ім’я його коханої «теплинки». Хоча не тільки сценічне, бо про Наталку вже й поза сценою мало хто згадує. Тала та й Тала…
Зазвичай Тала виконує драматичні ролі, вони їй дуже вдаються. Вокал – не її стихія, голос у неї так собі. Але Талі дуже хотілося зіграти Наталку Полтавку. Ця роль потребує гарного голосу, але чоловік дав її дружині. А вона з нею вже ого-го скільки років не розлучається. Всі кажуть, що пора б уже омолодити Наталку, але Ян дуже боїться образити свою кохану, не сміє навіть натякнути їй на її вік. Він же мало що не молиться на неї, на повному серйозі переконує, що її обминають роки, що часові не підвладна її врода. І що цікаво – вона щиро вірить Янові. Певно, він уміє переконувати.
У театрі трохи підсміюються з них обох, але по доброму, незлобиво. Загурського люблять. Зазвичай режисери не витримують випробування молоденькими актрисами, не можуть устояти перед такою спокусою, крутять короткі романчики і навіть довгі романи. Але до Загурського це не має ніякого стосунку. Для нього існує тільки його Тала.
Своє кохання Ян Загурський зустрів у Кракові. Наталка – зі старовинного і заможного козацького роду. Приїхала до Кракова з Луцька, навчалася в Академії мистецтв, готувалася стати художницею, вже організувала кілька виставок своїх робіт, мала гарні відгуки, критики писали, що молода художниця подає великі надії. Але… На одній з тих виставок її побачив Ян Загурський. Побачив – і все. З першого погляду і довіку. Одна тільки зустріч, одна розмова – і Наталя кинула навчання й помандрувала за Яном. Звісно ж, всупереч волі батьків. Так вона й стала актрисою, і не просто актрисою, а примою театру Загурського. Саме під її впливом Ян Загурський почав ставити українські вистави. До того в його репертуарі були тільки польські і єврейські.
Це взаємне кохання, Тала обожнює свого Янека, так само, як і він, любить сцену і ніколи не нарікає на труднощі мандрівного життя, на те, що їй, примадонні, іноді доводиться виступати і в таких-от залах, як сільська клуня.
– Оце жінка! – зітхнув тоді Юрко. – Таку варто все життя шукати.
– І ще не факт, що знайдеш, – в унісон йому зітхнув Федір.
– Але ж і Ян Загурський… Хіба він не особливий? Щоб отак… Отак взяти і віддати геть усе на театр… А грає як! Я б його слухала і слухала, дивилася б і дивилася. А хіба йому легко весь час переїжджати з місця на місце? Такі чоловіки теж не на кожному кроці зустрічаються.
– І навіть на ярмарку не продаються! – голосно підтримав її Федір.
– Авжеж не продаються, пане Теодоре! Туди тільки непутящих та язикатих на шнурочку ведуть! – засміялася Дана.
– Неправда, язикатих жінки люблять і від себе не відпускають. Це вони без’язиких на ярмарку продають! – заперечив Федір.
– А от і ні! А от і ні! Язикатих! Язикатих! – стояла на своєму Дана.
Говорила, а сама думала: Боже, яке це щастя – виступати на сцені, грати, співати! А якби Юрко покохав її так, як Загурський Талу… Якби покликав її за собою… Та вона б також поїхала за ним куди завгодно, хоч на край світу! Мандрувала б хоч містами й містечками, хоч селами і навіть хуторами, і не нарікала б, і ніколи-ніколи-ніколи не покинула б його. Якби ж то тільки він покохав її так само.
Дзеленькнуло під самісіньким вікном. Дана визирнула. От уже цей Федірко! Відчинив хвіртку, заїхав на подвір’я і заглядає у шибку, демонструє всі свої тридцять два зуби. Забув, що йому Димка казала про Даниного батька? Але тато це ще куди не йшло. А от як побачить мама…
О, та мамуся вже на стежці! Так хутенько перебирає ногами до хати, що ледь не біжить. Хустина з голови впала на плечі, чорне з білими латочками сивини на скронях волосся трохи розпатлалося, на губах усмішка грає. Федір вчасно виїхав на дорогу. Але мама навіть не дивиться у його бік, ніби він для неї вже не існує. Задихано стала на порозі:
– Йди-но, Данцю, сама на город. Йди-йди… Там із Степаном і допораєте той кавалочок, і погомоните трохи. А я щось притомилася: і крижі болять, і перед очима якийсь туман ворохобиться, й у вухах ніби цвіркуни співають.