Ой попокричала тоді Катерина! Ой попотрудніла! Після того ходила як з хреста знята, ледь відволодали її. Якби не найменший, не Юрко, то чи й жила б досі. Він її до білого світу прив’язав. Вельми добра дитина, приязна, розумна. До науки він потягнувся, хотів вивчитися, людиною стати. Все з книжкою ходив. А хто ж без пеньонзів[30] учити буде? А пеньонзів немає. Пробував з поля заробити, та щось воно йому не йшло – то не вродить, то засохне, то поплавою[31] стане. Узнав десь Юрко, що до ніверситету приймають, якщо в польському войську одслужив. Пішов до войська, уланом був. Вернувся, поїхав поступати. Все їдно пеньонзів треба. А Катерина ж ладна йому небо прихилити. Взяла та й продала поле, тіко коло хати город зоставила, щоб себе бульбою обезпечити. Казали ж їй: дурна жінко, що ти робиш? Ще вилами на воді писано, чи колись та городська наука з хлопа пана зробить. Пани, вони ж і без науки панами зостаються. А ви без землі вже й тепер можете злиднями стати. Як у воду дивилися. От чим усе скінчилося.
– Чим же?
– Приїхав хлоп до матері. Три роки на науку потратив, а на четвертий – на тобі, приїхав. Оце ж учора якраз. А в матері й так їдна їда – бульба та вода. Хтось каже, що комусь він там не догодив, не так щось сказав. То ж панство велике! То ж втрапити треба, як сказати, як підступити. А мо’, грошики скінчилися. Не знаю вже достеменно, а тіко сказали йому – повертай-но, парубче, голоблі додому, до своїх Туричів, не підходиш ти нам на прохвесора, не вийде з Івана пана.
– Як? Приїхав назовсім? За те, що щось не так сказав? – Дана повірити не могла.
– А я хіба знаю? Ганька Ількова тіко казала, що приїхав і що невеселий вельми, ходить як у воду опущений. А Катерина аж руки заламує. І куди земелька пішла? А було слухати, що розумні люди кажуть. У цьому світі тіко на землю мона опертися, більш ні на що. Є земля – без хліба не зостанешся.
– Може ж, усе ще наладиться. – Дана вже й сама готова заплакати. – Я Федора розпитаю.
– Розпитай, розпитай, Богоданцю, Федька. Мо’, він тобі й розкаже, як стрінетеся, а мені не проговорився. Нащо, каже, вам, пані Димко, ті клопоти? Ми самі розберемося. Видко, переживає за товариша свого. Хоч і шалапутний, і круцюх, і годзікало, але душа в людини мус бути. Та то він, той Федько, поки молодий та зелений, то угомонитися ніяк не може, а потім остепениться, переміниться, споважніє.
Дана не може повірити. Як же так? Як же це – повертай голоблі додому? Та Юрко ж такий… Але з-під жалю, десь аж із самого денця душі, пробивається й інше, геть не жалісливе: Юрко тепер буде в селі, вона зможе його бачити… Ну хоч якийсь час, поки все владнається. А за цей час…
Аби прогнати капосні думки, змінює тему. Якщо вже Димка завела мову сьогодні про те, про що Дана ще ні з ким не говорила, то чого б не продовжити. Спочатку на язиці крутиться питання, чи правда, що Димка була до смерті залюблена в якогось маляра, і що він з міста і нібито з заможної сім’ї, і чому ж це ніц із того кохання не вийшло? Але Димка може образитися і замовкнути, а Дані цього геть не хочеться. І вона переводить стрілку з Димки на своїх батьків:
– А як мої мама й тато полюбилися?
– Хіба вони тобі нігди не розказували? Таж Настина таке годзікало, зовсім язика на прив’язі не тримає. А в селі тара баньки вже скіко наговорили.
Дана знизує плечима.
– Так то ж тарабаньки. Явдоха Грицючка навіть придумала колись, що я не татова, що, мабуть, москалиця або австріячка, бо у війну на світ появилася. Пам’ятаю, хоч була тоді мала зовсім, тато так сердився, так розпасіювався, убити її грозився, але вона й сама скоро померла. А чого Грицючка так говорила?
– О, та Явдоха така була пройдоха, що й у болоті не замочиться. Вміла, царство їй небесне, ябедини[32] розпускати. Дурне то все. У батьків твоїх довго дітей не було. А потім ти взялася. А кругом голодних чужих чоловіків – як бульби в полі. Война ж! От і плентали язиками.
Дана обнімає Димку за плечі, пригортається, притуляється головою до її голови, чмокає у вухо.
– Ну розкажіть! Я нікому-нікому навіть півсловечка…
Виймає з-під сорочки хрестика, цілує.
– От бачите – на хресті поклялася.