— Ні, ви сказали, що я доживу до сотні.
Доктор відійшов до свого столу.
— Ви сказали, я доживу до ста років, — повторила Вероніка.
— В медицині немає нічого певного, — ухильно відповів доктор Іґор. — Все можливе.
— Що з моїм серцем?
— Без змін.
Все ясно. Коли хвороба серйозна, лікарі завжди кажуть: «Ви й до сотні протягнете», або «Нічого страшного», або «У вас серце й тиск молодої дівчини», або навіть «Треба повторно взяти аналізи». Мабуть, вони побоюються, щоб пацієнт не почав шаленіти просто у них на очах.
Спробувала підвестися, але ціла кімната враз закружляла.
— Полежіть ще трохи, поки не стане краще. Ви мені не заважаєте.
— «Чудово, — подумала Вероніка. — А якби й заважала?»
Як досвідчений фахівець, доктор Іґор якийсь час мовчав, вдаючи, що переглядає папери на столі. Коли люди поруч тебе вперто мовчать, ситуація стає напруженою, дражливою, нестерпною. Доктор сподівався, що дівчина сама заговорить і дасть йому більше матеріалу для дисертації.
Але Вероніка не зронила й слова. «Мабуть, вона досі під впливом вітріолу», — подумав доктор Іґор і вирішив урвати мовчанку, що ставала напруженою, дражливою, нестерпною.
— То вам подобається грати на піаніно, — мовив він, намагаючись звучати якомога недбаліше.
— І божевільним подобається. Вчора там був один юнак, якого моя музика просто приголомшила.
— Так, Едуард. Він навіть розповідав комусь, як йому було солодко. Хтозна, може, він знову почне нормально їсти.
— Шизофренік, який захоплюється музикою? Та ще й розповідає про це?
— Так. Здається, ви про цю хворобу нічого не знаєте.
Цей доктор — радше сам схожий на пацієнта, з отим фарбованим начорно волоссям — мав рацію. Вероніка не раз чула слово «шизофренік», але погано уявляла, що за ним стоїть.
— Вона виліковується? — запитала, сподіваючись дізнатися трохи більше.
— Її можна контролювати. Ми насправді не знаємо, що відбувається в світі божевілля. Все вкрите невідомістю, та й методики лікування постійно змінюються. Шизофренік — це той, хто вже має природжену тенденцію до самовідчуження, аж доки певний фактор, — іноді серйозний, іноді поверховий, залежно від індивідуальних обставин, — не підштовхне його до створення власної реальності. Він може перейти у стан цілковитого заціпеніння, що зветься каталепсією, але може й одужати — достатньо, принаймні, щоб повернутися до більш-менш нормального життя. Все залежить від одного — від його оточення.
— Кажете, вони творять власну реальність, — сказала Вероніка. — Але що таке «реальність»?
— Те, що більшості людей мислиться як реальне. Не обов’язково щось найкраще чи найлогічніше, просто те, що відповідає бажанням загалу. Бачите цю штуку в мене на шиї?
— Краватку?
— Саме так. Ваша відповідь є логічною й послідовною, як і відповідь будь-якої нормальної людини: це — краватка! Божевільний, натомість, скаже, що я ношу на шиї безглуздий і непотрібний пасок кольорової тканини з чудернацькими вузлами, який не дає повітрю вільно заходити в легені, а мені — вільно рухати шиєю. А ще треба зважати на вентилятор, аби часом не задушитися цим паском.
Якби божевільний запитав, для чого мені краватка, я б мав відповісти: абсолютно ні для чого. Це навіть не декоративна оздоба — це ознака рабства, влади, відчуженості. Єдиною корисною функцією краватки є відчуття полегшення, коли ви її скидаєте, вертаючись додому, — ви ніби звільняєтеся від чогось, хоча й не знаєте від чого саме.
Але хіба відчуття полегшення виправдовує існування краваток? Ні. Однак, якщо я запитаю в нормальної людини, що це таке, вона відповість: «краватка». І річ не в тому, чия відповідь точніша, а в тому, чия доречніша.
— Отже, я доречно назвала цей пасок кольорової тканини, з чого ви зробили висновок, що я не божевільна.
«Ні, не божевільна», — подумав доктор Іґор, а він був фахівцем у цій галузі, — підтвердженням слугували дипломи, розвішені на стінах його кабінету. Стремління до самогубства є невід’ємною рисою будь-якої людської істоти: він знав багатьох, хто чинив саме так, хоча й не потрапляв до лікарні; всі вони були нібито нормальні й безневинні лише тому, що не вдавалися до надто скандальних методів самогубства. Вони вбивали себе поступово, труячись тим, що доктор Іґор називав вітріолом.
Вітріол був токсичною речовиною, симптоми дії якої він розпізнавав, розмовляючи з різними чоловіками й жінками. Він саме писав дисертацію на цю тему й збирався подати її на розгляд Словенської Академії Наук. Це буде чи не найважливіша віха в дослідженні божевілля відтоді, як доктор Пінел звільнив пацієнтів від пут, приголомшивши увесь медичний світ ідеєю про можливість вилікування декого з них.