— Двадцять чотири години, якщо не менше.
Вона схилила голову й прикусила губу, проте зуміла зберегти самовладання.
— Зробіть мені, будь ласка, дві послуги. По-перше, прошу мені дати якісь ліки, укол, чи що, які б дозволили мені бути притомною і втішатися кожною миттю життя. Я дуже втомлена, але засинати не хочу. Мені треба багато чого зробити такого, що я завжди відкладала на потім, гадаючи, що життя безконечне. Такого, до чого я втратила інтерес, коли вбила собі в голову, що життя нічого не варте.
— А друга послуга?
— Я хочу вийти звідси, щоб померти деінде. Хочу піти до люблянського замку. Він завжди там був, але мене чомусь ніколи не тягнуло подивитися його зблизька. Ще мені треба поговорити з жінкою, котра взимку торгує каштанами, а навесні квітами. Я стільки разів проходила повз неї, але ні разу не поцікавилась, як їй живеться. І ще я хочу вийти надвір без куртки й походити по снігу, хочу дуже, дуже змерзнути, бо я завжди так старанно закутувалась, щоб не застудитися.
Коротше кажучи, докторе, я хочу відчути дощ на своєму обличчі, посміхатись кожному мужчині, який мені подобається, не відмовлятись, якщо чоловіки мене запрошуватимуть на каву. Хочу розцілувати свою маму, сказати, що я її люблю, виплакатися в її обіймах, не соромлячись своїх почуттів, як це було досі.
Може, я піду до церкви, приглянуся до ікон, які досі нічого для мене не означали й побачу, що вони мені тепер розкажуть. А коли якийсь красень запросить мене на дискотеку, я піду й танцюватиму до ранку. Тоді ляжу з ним до ліжка, але кохатимусь не так, як це бувало, коли я намагалася все контролювати, вдаючи те, чого не відчувала. Я хочу віддатися цьому чоловікові, місту, життю і, нарешті, смерті.
Коли Вероніка перестала говорити, запала гнітюча тиша. Доктор і пацієнтка дивилися одне одному в очі, зачаровані, а то й збентежені такою кількістю можливостей, які криються у звичайнісіньких двадцяти чотирьох годинах.
— Я можу вам дати деякі збудливі засоби, хоча заживати їх не рекомендую, — сказав нарешті доктор Іґор. — 3 ними ви не заснете, але й втратите спокій, потрібний для того, що ви собі набажали.
Вероніці потроху ставало зле; щоразу після цього уколу щось коїлося з її тілом.
— Ви дуже зблідли. Вам, мабуть, краще повернутися до ліжка. Завтра поговоримо.
Її знову потягло на сльози, але вона втрималася.
— Ви ж знаєте, що завтра для мене вже не буде. Я втомилася, докторе Іґоре, дуже втомилася. Ось чому я прошу таблетки. Я провела безсонну ніч, напівзневірена й напівупокорена. Може, мною знов оволодіє отой істеричний страх, як учора, а навіщо він мені? Якщо мені лишилися всього двадцять чотири години життя, а переді мною стільки нових переживань, — навіщо мені відчай?
Будь ласка, докторе Іґоре, дозвольте мені прожити ту дрібку часу, який мені відведено, — адже і ви, і я знаємо, що завтра буде вже пізно.
— Йдіть спати, — звелів доктор, — і приходьте сюди опівдні. Тоді й поговоримо.
Вероніка побачила, що виходу немає.
— Зроблю, як ви кажете, але чи не можна з вами поговорити ще бодай кілька хвилин?
— Але дійсно кілька. В мене нині маса справ.
— Я коротко. Минулої ночі я вперше мастурбувала цілком вільно, без комплексів. Я уявляла собі те, про що колись навіть не наважувалася думати, отримувала насолоду від такого, що раніше викликало в мене страх або відразу.
Доктор Іґор набрав якомога офіційнішого вигляду. Він не знав, куди заведе ця розмова, а мати проблеми з начальством йому не хотілося.
— Виявилося, що я збоченка, докторе. Я хочу знати, чи не це якимось чином привело мене до самогубства. В мені є стільки всіляких дивних речей, про існування яких я й не підозрювала.
«Треба щось їй відповісти, — подумав він. — Ще зарано викликати медсестру, щоб мати свідка цієї розмови й уникнути звинувачень у сексуальному надуживанні».
— Кожному з нас чогось хочеться, — відповів він. — І нашим партнерам теж. А що тут поганого?
— Скажіть мені, що.
— Все погано. Адже коли хочеться усім, а вдається одиницям, усі стають боягузами.
— Навіть, якщо ті одиниці праві?
— Зазвичай правий той, хто сильніший. Але в цьому випадкові, хоч як це парадоксально, саме боягузи стають сміливцями, здатними нав’язати іншим свої ідеї.
Доктор Іґор не хотів заглиблюватися далі.
— А тепер, прошу, йдіть і трохи відпочиньте; мені треба оглянути інших пацієнтів. Якщо ви виконаєте мою вказівку, я подумаю, що можна буде зробити стосовно вашого другого прохання.
Вероніка вийшла з кабінету. Наступним пацієнтом була Зедка, яку треба було виписувати, але доктор Іґор попросив її трохи зачекати, — мусив дещо занотувати після цієї бесіди.