Все це відбувалося протягом кількох секунд. Тіло вже перестало рухатись, та раптом спазми відновилися, й санітар мусив прикласти подвійні зусилля, щоб утримати голову. Корчі дедалі слабшали і нарешті припинилися. Очі в Едуарда були широко розплющені, й санітар стулив йому повіки, як це роблять з небіжчиками. Тоді витяг йому з рота гумовий кляп, зняв паски й поклав їх у торбу з апаратом.
— Дія електрошоку триватиме приблизно годину, — сказав він дівчині, котра вже не кричала, приголомшена побаченим. — Нічого страшного, невдовзі він буде знову в нормі, але стане спокійнішим.
Як тільки спрацював електричний заряд, Едуард пережив те, що вже йому було знайоме з досвіду: поступово він втрачав зір, немовби хтось опускав завісу, аж поки за нею не зникало все. Не відчував ні болю, ні страждань, хоча бачив раніше, як лікували електрошоком інших людей, і знав, як страшно це виглядає.
Тепер йому було спокійно. Якщо ще хвилю перед тим від відчував у серці народження нового почуття, якщо починав розуміти, що кохання — це щось інше, ніж любов, яку він мав від батьків, то тепер лікування електрошоком — або електросудомною терапією, ЕСТ, як це воліли називати спеціалісти — поверне його, безсумнівно, до нормального стану.
Головним наслідком ЕСТ була ліквідація короткочасної пам’яті. Тепер Едуард не плекатиме неймовірних мрій. Йому не можна заглядати в неіснуюче майбутнє; він має зосереджуватися думками на минулому, бо інакше знову захоче повернутись до життя.
Годиною пізніше до спорожнілої палати — де лишався тільки юнак на ліжку та дівчина, що сиділа поруч на стільці, — ввійшла Зедка.
Підійшовши ближче, вона побачила, що дівчину знову знудило, і голова їй безвільно схилилася.
Зедка вже хотіла бігти по допомогу, але тут Вероніка озвалася:
— Все гаразд. У мене був черговий напад, але ж минувся.
Зедка обережно допомогла їй підвестися й повела до туалету.
— Це чоловічий туалет, — запротестувала Вероніка.
— Не журись, тут нікого немає.
Вона зняла з Вероніки забруднений светр, попрала його й розстелила на радіаторі. Тоді скинула свій вовняний джемпер і простягла Вероніці:
— Візьми собі. Я прийшла попрощатися.
Дівчина не зреагувала, немовби втратила інтерес до життя. Зедка відвела її назад до палати й посадовила на той самий стілець.
— Едуард скоро прокинеться. Йому, можливо, буде важко пригадати, що сталось, але згодом пам’ять повернеться. Не лякайся, якщо він спочатку тебе не впізнає.
— Я не злякаюся, — сказала Вероніка, — бо я й сама себе не впізнаю.
Зедка присунула собі стілець і сіла поруч. Вона вже стільки часу провела у Віллеті, що не шкода й буде приділити ще кілька хвилин Вероніці.
— Пам’ятаєш нашу першу зустріч? Я тоді розповіла тобі історію, щоб пояснити, що світ точнісінько такий, яким ми його бачимо. Всі вважали короля безумцем, бо він хотів встановити порядок, якого вже давно не було в головах його підданих. Але в житті є речі, цінність яких не залежить від наших поглядів. Такі, як кохання, скажімо.
Зедка помітила блиск у очах Вероніки.
— Мушу сказати, що коли комусь відпущено прожити зовсім мало і той хтось вирішує провести цей час біля ліжка, на якому спить чоловік, то мабуть, це — кохання. Скажу більше: якщо в цей час у того когось стається серцевий напад, але він і далі мовчки сидить поруч із тим чоловіком, то це кохання може перерости у щось далеко більше.
— Це може бути відчай, — мовила Вероніка. — Спроба довести, що, врешті-решт, немає жодного сенсу далі боротися за місце під сонцем. Я не можу кохати когось, хто живе в іншому світі.
— Ми всі живемо у наших власних світах. Але, глянувши на зоряне небо, можна побачити, як далекі й різні світи поєднуються в сузір’я, сонячні системи, галактики.
Вероніка підвелась і підійшла до Едуарда. Ніжно пригладила йому волосся. Добре, що вона має з ким поговорити.
— Колись давно, ще дитиною, коли мама заганяла мене до піаніно, я пообіцяла собі, що гратиму добре тільки коли закохаюся. Минулої ночі я вперше в житті відчула, як звуки вислизають з-під моїх пальців, немов я зовсім не маю над ними контролю.
Мною оволоділа якась сила, що творила мелодії й акорди, які я навіть не мріяла колись заграти. Я віддалася грі на піаніно, як віддавалася перед тим цьому юнакові, котрий не торкнувся й волосинки на моїй голові. Я була вчора сама не своя, і тоді, коли віддавалася сексу, і тоді, коли грала на піаніно. А водночас, гадаю, я була сама собою.
Вона похитала головою:
— Говорю казна-що.