Едуард довго мовчав, і Вероніка подумала, що він знову сховався у своєму закритому світі, з якого вже не скоро повернеться.
Але він глянув на гори поза мурами Віллету і сказав: «Якщо хочеш звідси вийти, я тебе проведу. Візьму тільки наші куртки і трохи грошей. Тоді й вирушимо».
— Це зовсім ненадовго, Едуарде. Ти ж знаєш.
Едуард не відповів. Пішов у будинок і невдовзі повернувся з двома куртками.
— Це — на вічність, Вероніко; довшу від усіх однаковісіньких днів і ночей, які я тут провів, постійно намагаючись забути Видіння Раю. І я їх майже забув, хоча тепер вони, здається, повертаються.
— Ну, то ходім. Божевільні мають діяти божевільно.
Того вечора, коли хворі зійшлися до їдальні, всі помітили відсутність чотирьох осіб.
Не було Зедки, яку виписали після тривалого лікування; Марі, котра, мабуть, пішла в кіно, як це часто робила, й Едуарда, який ще, напевно, не відійшов від електрошоку. Згадавши про електрошок, хворі відчули страх і мовчки взялися до вечері.
Ну, й ще не було зеленоокої дівчини з каштановим волоссям. Тієї, якій уже залишилося зовсім недовго жити.
Про смерть у Віллеті ніхто не говорив уголос, хоча й усі помічали чиюсь відсутність, але завжди поводилися так, ніби нічого не сталося.
Від столу до столу розходилася новина. Дехто заплакав — адже вона була повна життя, а тепер лежатиме в маленькому моргу біля лікарні. Тільки найсміливіші відважувались туди заходити, та й то серед білого дня. Там стояли три мармурових столи, на одному і лежав зазвичай новий труп, накритий простирадлом.
Всі знали, що сьогодні там лежатиме Вероніка. Справжні божевільні хутко забули про дівчину, яка останніми днями порушувала їхній сон, граючи на піаніно. Декого ця новина трохи засмутила — особливо медсестер із реанімаційного відділення, але їх привчали не надто прив’язуватися до пацієнтів, адже одні виписувалися, інші вмирали, а загалом їхній стан тільки погіршувався. Медсестри тужили трохи довше, але згодом і це минало.
Проте майже всі хворі, почувши вістку, прикинулися засмученими, хоча насправді відчули полегшення — адже вкотре над Віллетом пронісся ангел смерті, не торкнувшись їх.
Коли «Братство» зібралося після вечері, один із хворих повідомив, що Марі не пішла до кінотеатру, вона залишила Віллет назавжди, передавши йому листа.
Ніхто, здавалося б, не надав цьому надто великого значення: Марі завжди була якась не така, трохи забожевільна, нездатна пристосуватися до ідеальної ситуації, в якій всі вони тут були.
— Марі ніколи не розуміла, які ми щасливі, — сказав один. — Ми всі, наче друзі зі спільними інтересами — дотримуємося своєї рутини, інколи подорожуємо разом, запрошуємо лекторів, — вони розповідають цікаві речі, а ми їх обговорюємо. Наше життя досконало врівноважене; цього не має багато хто з тих, хто живе поза Віллетом.
— Не кажучи про те, що у Віллеті ми захищені від безробіття, наслідків боснійської війни, економічних проблем і насильства, — додав інший. — Тут ми здобули гармонію.
— Марі мені залишила листа, — сказав той, що повідомив їм новину, тримаючи в руках запечатаний конверт. — Вона просила прочитати його вголос, усім нам на прощання.
Найстарший братчик розпечатав конверт і виконав її прохання. Волів би спинитися посередині, але вже було пізно, тож дочитав до кінця.
«Щойно ставши юристом, я прочитала кілька віршів одного англійського поета, і мене надзвичайно вразив один рядок: „Будь джерелом, що б’є через край, а не водоймою, що лиш тримає воду“. Я завжди думала, що поет помилявся. Переливатися через край небезпечно, бо можна затопити ті долини, де живуть рідні нам люди, — вони захлинуться надміром нашої любові й пристрасті. Все своє життя я намагалася бути водоймою, ніколи не виходячи зі своїх внутрішніх берегів.
Пізніше, з невідомої мені досі причини, я почала страждати від приступів паніки. Стала тим, чим так боялася стати: джерелом, що полилося через край, затоплюючи все навкруги. Внаслідок чого опинилась у Віллеті.
Підлікувавшись, знову стала водоймою й зустріла вас. Дякую вам за вашу дружбу, за вашу любов і за всі щасливі хвилини. Ми жили разом, наче риби в акваріумі, задоволені, бо хтось кидав їжу, коли нам хотілося їсти, а ще ми могли, коли нам цього хотілося, розглядати світ за склом.
Але вчора — завдяки музиці й дівчині, яка вже, мабуть, померла, — я довідалася щось дуже важливе: життя всередині точнісінько таке саме, що й життя назовні. Як там, так і тут, люди збираються групами; зводять навколо себе стіни й не дозволяють, аби якась несподіванка порушила спокій їхнього бездарного існування. Вони щось там роблять, що звикли робити, досліджують щось нікому не потрібне, веселяться, бо саме цього від них очікують, а решта усе хай іде під три чорти — їх це анітрохи не турбує. Хіба що переглянуть телевізійні новини — як ми це часто робили, — щоб тільки упевнитись у власному щасті серед світу, що повен всіляких проблем і несправедливостей.