А все ж таки його випускали. І от, залишаючи лікарню востаннє з твердим наміром ніколи туди більше не вертатися, він пообіцяв собі дві речі: (а) що він колись це все опише і (б) що привселюдно торкнеться цієї теми лише по смерті батьків, бо не хотів завдавати їм прикрощів — адже обоє все життя картали себе за заподіяне.
Мати його померла 1993 року, але батько, якому в 1997 році виповнилося вісімдесят чотири, був ще живий, при повній свідомості й у доброму здоров’ї, попри емфізему легенів (хоч він ніколи й не курив) та попри споживання виключно морожених продуктів, бо так і не зміг знайти собі господиню, яка б мирилася з усіма його дивацтвами.
Отож коли Пауло Коельо почув історію Вероніки, то зрозумів, що може описати цю тему, не порушуючи своїх обіцянок. Хоча йому й ніколи не спадала думка про самогубство, він дуже добре знав світ психіатричної лікарні — всі процедури, відносини між лікарями й пацієнтами, переваги та прикрощі перебування у такому місці.
Тому нехай Пауло Коельо разом зі своєю знайомою Веронікою назавжди покинуть сторінки цієї книги, а ми продовжимо свою розповідь.
Вероніка не знала, як довго вона спала. Пам’ятала лише, що на мить прокинулася — все ще з отими трубками в роті та носі — й почула, як хтось запитав:
— Хочеш, я тебе помастурбую?
Але тепер, розплющивши очі й роззираючись по кімнаті, не знала, чи то була реальність, чи галюцинація. Крім цього моменту, не пам’ятала нічого — абсолютно нічого.
Трубок уже не було, але тіло її було обтикане голками, до голови й до грудей — там, де серце — були приєднані дротики, а руки були й досі прив’язані до ліжка. Вона лежала гола, тільки під простирадлом, і відчувала, що мерзне, але вирішила не нарікати. Простір, обмежений зеленою шторою, був заповнений її ліжком, реанімаційною апаратурою й білим стільцем, де сиділа, читаючи книгу, медсестра.
Ця жінка мала темні очі й темне волосся. Хоча можливо, що то була та сама жінка, з якою вона розмовляла кілька годин — а чи днів? — тому.
— Ви не могли б розв’язати мені руки?
Медсестра звела погляд, кинула безцеремонно «ні» й продовжила читання.
«Я жива, — подумала Вероніка. — Все починається спочатку. Доведеться побути тут трохи, поки вони не зрозуміють, що я цілком нормальна. Тоді мене випустять, і я знову побачу вулички Любляни, її головний майдан, мости, людей, що йдуть на роботу і вертаються з неї.
Люди завжди стараються допомогти іншим — щоб почувати себе кращими, ніж є насправді, — отож мені знову дадуть місце в бібліотеці. Я почну відвідувати ті самі бари й дискотеки, говоритиму з друзями про несправедливість у світі та інші проблеми, ходитиму в кіно, гулятиму над озером…
Я тільки зажила пігулки, тож тіло моє не понівечене, я така ж молода, гарна, розумна, як була, мені не важко буде знаходити собі приятелів, — як і раніше. Кохатимуся з ними по квартирах або в лісі, і не без задоволення, але після оргазму відчуватиму порожнечу. Нам не буде про що говорити, й це не стане для нас одкровенням. Почнуться надумані виправдання — „Вже пізно“, „Мені завтра рано вставати“, — і ми квапливо прощатимемося, взаємно уникаючи поглядів.
Потім назад до своєї кімнатки в жіночому монастирі. Читання нудної книги, телевізор з тими самими програмами, наставляння будильника, щоб прокинутися точнісінько в той самий час, що й минулого дня, а тоді механічно виконувати свою роботу в бібліотеці, їстиму канапку в парку біля театру, на тій самій лавці, поруч з іншими, що теж обирають собі одні й ті ж лавки на час обідньої перерви, — людьми з однаково відсутнім виразом обличчя, котрі вдають, що розмірковують над неймовірно важливими речами.
Тоді знову бібліотека; вислуховування пліток про те, хто з ким зустрічається, що кому болить, як ту чи іншу довів до сліз її чоловік, і мене не покидатиме почуття привілейованості: я гарна, в мене є робота, я можу фліртувати з ким мені захочеться. Отож вечорами я знову ходитиму по барах, і все повториться спочатку.
Моя мати, яку, мабуть, цілковито шокувала моя спроба самогубства, відійде від потрясіння й допитуватиметься, що я збираюся робити далі, чому я не така, як усі, бо насправді життя набагато простіше, ніж я собі уявляю. „Глянь на мене, я вже стільки років одружена з твоїм батьком і завжди намагалася виховати тебе якомога краще, бути для тебе якнайкращим прикладом“.
Одного дня мені набридне слухати одне і те ж, отож заради неї я одружуся з чоловіком, якого присягнуся любити. Ми почнемо вимріювати наше майбутнє: дім у передмісті, діти, майбутнє наших дітей. Першого року ми часто кохатимемось, другого — рідше, а після третього в подружжі, мабуть, згадують про секс лише раз на півмісяця, хоч до справи доходить ледве що раз на місяць. Гірше того, ми майже не розмовлятимемо. Я примушу себе змиритися з тим, що є, але не розумітиму, що зі мною сталося, чому я його більше не цікавлю, чому він мене ігнорує, зате постійно заводить мову про друзів, неначе тільки вони й належать до його справжнього світу.