— Як довго я тут? — запитала вона, зауваживши, що говорить із зусиллям, трохи не ковтаючи слова.
— Ви в цій палаті два тижні, після п’яти днів у реанімації, — відповів старший лікар. — Маєте дякувати Богові, що взагалі ще жива.
На обличчі асистента з’явився здивований вираз, немов останнє зауваження не зовсім відповідало фактам. Вероніка відразу помітила цю реакцію і насторожилась. Чи вона тут довше, ніж думала? Чи й далі їй загрожує небезпека? Почала стежити за кожним жестом, кожним рухом цих чоловіків; знала, що немає сенсу про щось питати; вони ніколи не скажуть правди, але вона розумна й здогадається, про що йдеться.
— Прошу назвати ваше ім’я, адресу, подружній стан і дату народження, — попросив старший лікар.
Вероніка знала своє ім’я, подружній стан і дату народження, але збагнула, що в її пам’яті з’явилися провали: адресу свою вона пригадати не могла.
Лікар скерував їй в очі пучок світла й довго та мовчки їх розглядав. Асистент теж. Вони обмінялися поглядами, які нічого не означали.
— Ви казали медсестрі, що нам не проникнути до вас у душу? — запитав асистент.
Може й так. Їй було нелегко пригадати, хто вона і що тут робить.
— Ви спали штучним сном, під впливом транквілізаторів, й це могло трохи вплинути на вашу пам’ять, але спробуйте, будь ласка, відповісти на всі наші запитання.
І лікарі почали ставити абсурдні запитання, — їх цікавили назви головних люблянських газет, ім’я поета, чия статуя стояла на головному майдані (о, цього вона б ніколи не забула, образ Прешрена вкарбований у душу кожного словенця і словенки), колір волосся її мами, імена колег по роботі, назви найпопулярніших у бібліотеці книжок.
Спочатку Вероніка не хотіла відповідати — в голові у неї ще й досі панував безлад, — проте пам’ять поступово почала повертатися. В якусь мить вона пригадала, що це — психіатрична лікарня, а божевільним не конче бути послідовними; проте заради власної вигоди, щоб прихилити до себе лікарів і хоч так з’ясувати, що з нею, вона почала зосереджуватися на відповідях. Називаючи імена та факти, відновлювала не лише пам’ять, але й свою особистість, бажання, власне бачення світу. Думка про самогубство, що віднині, здавалося б, мала зникнути назавжди під впливом заспокійливих уколів, знову зринула на поверхню.
— Гаразд, — сказав нарешті старший лікар.
— Скільки мені ще тут залишатись?
Молодший потупив очі, й вона відчула, як усе зависло в повітрі, — так, ніби відповідь на це питання відкриє нову сторінку її життя, і нічого вже не зміниш.
— Можете сказати, — сказав старший лікар. — Чутки вже розійшлися між пацієнтами, й вона все одно довідається; тут неможливо зберігати таємниці.
— Що ж, ви самі вирішили власну долю, — зітхнув асистент, зважуючи кожне слово. — Тож вам краще знати про наслідки своїх учинків. Під час коми, викликаної пігулками, ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень. Стався некроз серцевого шлуночка…
— Не треба термінології, — втрутився старший. — Говоріть по суті.
— Ваше серце зазнало невиліковних пошкоджень і скоро зупиниться зовсім.
— Як це? — злякано перепитала вона.
— Якщо серце зупиниться, це означатиме одне — смерть. Не знаю, які у вас релігійні переконання, але…
— Коли зупиниться моє серце? — перервала його Вероніка.
— Днів через п’ять, максимум через тиждень.
Вероніка усвідомила, що, попри професійний вигляд і поведінку, попри позірну стурбованість, молодший асистент отримував величезне задоволення від власних слів, — адже вона сама заслужила цю кару й буде тепер засторогою для інших.
Вероніка не раз помічала, що дехто з її знайомих говорив про певні жахіття в житті інших так, ніби щиро хотів їм допомогти, хоча насправді чужі страждання приносили їм насолоду, — їм-бо тоді здавалося, що самі вони щасливі, щедро обдаровані життям. Вона ненавиділа таких людей і не збиралася давати цьому молодикові нагоду її коштом заглушити власне незадоволення.
Пильно глянула на нього й сказала, посміхнувшись:
— Тоді я свого досягла.
— Ну, так, — почулося у відповідь. Але насолоди, яку мав відчути, повідомивши прикру новину, він так і не отримав.
Вночі, однак, вона відчула страх. Одна річ померти швидко; та зовсім інша — чекати приходу смерті днів п’ять або й цілий тиждень, після всього того, що вона пережила.
Усе своє життя вона чогось чекала: батька з роботи, листа від коханця, якого так і не отримала, іспитів, поїзда, автобуса, телефонного дзвінка, канікул, кінця канікул. Тепер настала черга чекати смерті, яка їй призначила побачення.