Данило ДЯТЕЛЬ (США)
ВЕРСІЇ ГІРКОЇ ПРАВДИ
У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16-19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.
Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.
Далі доповідач звернув увагу на те, що справу розстрілу гітлерівцями 100.000 жертв у Бабиному Яру знехтували судді на Нюрнберзькому суді, тому що прокурори зосередилися на жертвах Славути (150.000), Одеси (200.000), Криму (200.000), Харкова (250.000) і аж 600.000 (!) у Львові. Справу Бабиного Яру КГБ порушив допіру 1964 року в зв'язку з антинімецькою нагінкою на Аденауера та терором проти українських націоналістів-дисидентів. На Заході ідею жидівських страждань у Бабиному Яру підхоплено тільки на початку 1970-х років. У 23-томовій Еnсуclореdіа judаіса з 1972 року у статті про Бабин Яр 80% тексту — це вірш Євтушенка, а число жертв подано ледве коло 34 тисяч. Аж у 1991 році, з нагоди 50-ліття події у Бабиному Яру, число жертв збільшено до фантастичних масштабів. У цю пору дорадник Горбачова, «українець» з Києва, Віталій Коротич проголосив у Канаді, що Бабин Яр був найбільшою масакрою за історію людства і що там замордовано 300.000 осіб, переважно жидів. Згідно з Коротичем, розстріли провадила українська поліція та Буковинський курінь під командою Василя Кейбіди та Петра Войновського і під наглядом німецьких спецвідділів та гестапо (П.Войновський помер у Кергонксоні навесні 1996 року).
Теперішню важливість Бабиного Яру для жидівського страждальництва підкреслює факт, що газета «Нью-Йорк Таймc» у спеціальному, ювілейному виданні на своє століття 9 березня 1996 року, на тему другої світової війни вмістила лише дві статті: одну про Бабин Яр і участь в розстрілах жидів українською поліцією та другу про визволення в'язнів концтабору Дахау в Німеччині. Спираючись на історичні джерела, доповідач д-р М.Драган ствердив, що хоч українців у західному світі вважають за найбільш варварський народ, однак проявів антисемітизму в Україні та Польщі було дуже мало. Зате антисемітизм був сильним в інших державах та імперіях ще перед Христом. Сьогодні він посилився там, де практично немає християнства, наприклад, у Японії або Індонезії.
Далі д-р Драган звернув увагу на те, що Старий заповіт і Талмуд плекають у жидів почуття страждальництва і того, що їх усі безнастанно переслідують. Цим пояснюється творення страждальницьких міфів про «терор — різню» жидів за Хмельниччини чи катастрофи жидів під час першої та другої світових війн, та знеславлення інших народів. Вони мають з цього великий зиск, що й породжує неприязнь до них — антисемітизм.
Крім того, жидівська релігія вимагає від своїх вірних уміти читати й писати та займатися торгівлею. Ще за єгипетських часів іудеї торгували золотом і невільниками, зокрема і на території нинішньої України в хозарські часи, згодом в Америці — аж до кінця XVIII століття. Але, щоб світова жидівська діаспора трималася в єдності, для цього торгівлі було замало — потрібна була ідея жидівського страждальництва. Через надумане страждальництво і економічну експлуатацію інших народів у середньовіччі жидів вигнано з усіх держав Європи. Свій захист вони знайшли лише у Польщі та в Україні. Проте жиди найгірше атакують ці два народи, серед яких розвинулося їх життя, релігія та культура. Усе це — передісторія подій навколо Бабиного Яру.
Усім відомо, що німці ще до другої світової війни мали техніку, здатну фотографувати з літаків територію СРСР з такою чіткістю, що на фотографіях видно тіні ліхтарів на бульварі Т.Шевченка в Києві та більші надгробні камені на жидівському кладовищі. Американська технологія наздогнала німецьку і совєтську, вкрадену від німців, лише у 1944 році. На воєнних аерофотознімках Бабиного Яру немає найменших свіжих слідів братських могил. Зате протягом двох років окупації Києва німці виповнили 25 могил, де поховано приблизно по сто осіб, їх видно на малому не уживаному цвинтарі поміж жидівським та Лук'янівським кладовищами. Тут поховано українських та комуністичних підпільників, між ними Олену Телігу і Івана Рогача. На їхній забутій могилі у 1980-х роках побудовано київську телевежу.
Українська делегація з Галичини під проводом проф. Володимира Кубійовича і поета К.Панківського побувала в околицях Бабиного Яру 29 вересня 1941 року. У «Краківських вістях» (11 жовтня 1941 р.) писалося, що багато жидів з Києва вивезено. Олександр Довженко у книжці «Не хазяйнувати німцям в Україні», виданій у Москві наприкінці 1942 року, свідчить, що в жовтні 1941 року німці вивезли 50.000 киян.
У звітах і літературі українського націоналістичного та советського підпілля нема ні слова про розстріли жидів у Бабиному Яру.
Зате після війни «уцілілі» і «свідки-очевидці» говорили та свідчили:
— що про розстріли жидів знав цілий Київ,
— що земля через тиждень ворушилася над могилою як вода на морі,
— що кров текла через десять днів з Яру рікою до Дніпра,
— що на весні кров гейзерами вибивалася з-під землі.
Перший раз коротко про Бабин Яр Радянський Союз згадав у газеті «Красная Звезда» у 1943 року з нагоди німецьких розкопок 10000 українських жертв ЧК-НКВД у Вінниці. З серпня 1943 року в «Красной Звезде» Совінформ (голова Соломон Лозовський) повідомив, що у Вінниці німці розкопують трупи своїх жертв-жидів, а не українців, замордованих ЧК. Совінформ далі подав, що «як німці хочуть, то можуть знайти більше таких самих своїх жертв з 1941 року у Бабиному Яру».
У листопаді 1943 року у визволеному Києві кореспондент «Нью-Йорк Таймc» писав у довгій статті, що він не бачив достовірних доказів розстрілу і поховання 70.000 жидів, гітлерівських жертв у Бабиному Яру. Тому й ця газета зігнорувала число 100.000 жертв, подане совєтами (прокурором Смірновим) на Нюрнберзькім суді. До теми Бабиного Яру від 1943 року вернулися аж через чверть століття.
Якою сумнівною є історія знищення жидів в Бабиному Яру, показують різні цифри жертв у різних енциклопедіях. Ніяких жертв не вказано в енциклопедіях В. Кубійовича: паризькій 10-томовій, і Народного Союзу - однотомовій, а у торонтонській подано число 3.000. Газета «Свобода» з 1.ХІІ.95 подала 10.000. У різних жидівських енциклопедіях подаються числа від 34.000 до 100.000. У описах Товариства «Бабин Яр» у Києві та Іваном Дзюбою подано 260.000, а В.Коротич подає рівно 300.000. Через брак згоди на сьогоднішній день побудовано кілька пам'ятників жертвам Бабиного Яру у Києві, причому в різних місцях, тому що проектанти не були певні щодо місця розстрілу. Газета «Новоє русскоє слово» (5.V.96) домагалася побудови ще одного!
Археологічних розшуків у Бабиному Яру ніколи не роблено, а навпаки перегороджено яр греблею і залито земляним мулом. У 60-х роках гребля тріснула, внаслідок чого загинуло багато киян. Згодом знову пробували заповнити Бабин Яр землею, але він виявився надто великим.
Історичні паралелі зі Львовом вказують, що німці згуртували усіх 50.000 жидів в Києві поблизу жидівського кладовища, поміж Бабиним та Реп'яхівськими ярами, тут їх пограбовано — забрано багато золота і дорогоцінностей. Жінок і стариків вивезено до гетто в спорожнілому Мінську, а здорових заганяли до таборів праці й будівництва військових доріг.