7
В нічийнім краї із піску я був щасливий.
Собака, скромний в помислах, безмовний.
З небес мені явилась моя віра.
Літак був богом, схованим захмарно,
Щоб здалеку приспати мою пильність.
Та я був стоїком й стеріг чуже добро.
Коли ставав у войовничу позу —
То шерсть моя була, мов динаміт.
На Заході йде пес поперед пана.
На Сході — лиш за ним, та й то далеко.
А щодо мене — я був сам по собі.
Схід, Захід — то чуже. Моє лиш — зона.
Лиш тут вдававсь мені отой стрибок
Із напівмороку між псом і вовком.
8
Глузд, каже Джо[9], це копійчане пекло,
Це пруг, де Я посвистує собі;
Де страх зі спрагою на віддалі сусідять.
Цей страх: воно могло б обабіч себе
Безслідно зникнуть на шляху до спраги.
До спраги: як живеться там без страху?
Із цього легко виникає драма
Вздовж меж, маркованих все тим же глуздом,
Крізь безупинне, вперте сновигання.
Не тут я, воно мовить.
І не там.
Й ця гра у сховки свідчить: Я — не хтось,
А прикордонний пес і власний сторож.
Де певність в тім, що він тебе не звалить
Коли ти вийдеш з гурту перехожих?
9
Ви чуєте? Я був таким сумирним,
Що правлю за домашній екземпляр,
Як свідчить мій некролог за життя.
Мене аж нудить від медових слів
Про ніжність, ласку, вірність. От бридня!
На все чуже ви маєте паролі.
Тож вигляда, що час мене догнав,
І голос мій аж мліє у зізнанні:
«Я був то зомбі, то enfant perdu…»
А, може, часом десь у далині
Мене поглинув простір горизонту,
Й віднині дбатиме про мене мій двійник.
Моє але відригує з питанням:
А що, собачий мозок таки легший?
10
Як добре те, що на моєму лобі
Не видно фільм, що крутиться в мені.
«Моє життя навспак…» Чи як наосліп
Я проповзав крізь зони, повні мін,
Мов риска у відкритому рівнянні.
Тепер воно закрите, і я вільний.
Ландшафт — новий майданчик для будови.
Відколи тут, ніхто мене не знає.
Пісок згасає. Вежі — без сторожі,
Як очі, раптом вийняті з очниць.
Два, три наймення місця розставання
Поблідли вже. Ніщо не видасть трюку,
Як клаптик тверді став дірою часу.
Як добре, що на лобі ніц не видно.
11
А ти? Невже забув, звідкіль прийшов?
Ти вже збагнув, якою була шкода
Стількох років і скрути, і комізму?
Що за країна, де буденне слово
Хвилює, як не сказане ніколи,
Щоби лишитися несказаним.
Чий голос
Затнеться раптом при ковтанні харчу?
Одразу відати, що трапиться, що ні —
Звуть хитрощами.
Тут це летаргія
Як і бездумне «струнко» до нестями.
Життя? Усе можливо замінити,
Там, де гіпноз панує й «вірна служба».
Не переймайся, у собачім раї
Сеча під деревом — лиш привід для фантазій.
12
Пес серед псів, у зоні ти недремний:
Чи шлунок твій дає тобі сигнал,
Мовляв, у Прусії пиріг смачніший?
Що то було, що ти відчув спиною?
Кору великих мозкових півкуль,
Що мовила «Я знаю»? Свіжу кров?
Собача доля, і яким же коштом!
Хіба не маячня, що ти тут жертва?
Лише етнологи спроможні зрозуміти,
Що значить страх. У їхніх працях часто
Тварина — то людина. Що ж до мене,
То я занадто довго спав. Я був,
Мов автомат, якого будить кнопка.
Я всюди йшов в обхід. Від А до Б
(і навпаки) моїм найпершим шляхом
Там, де лягла зневіри тінь, був еліпс.
Не лізь зі шкіри… Штучний інтелект
Подбав про те, щоб відвернути збої.
Бо навіть в запиті, хто злагодить тебе,
Коли механіка відмовить, є дефект.
Як L’homme machine… тебе вже Ламетрі
Узяв під захист. Алібі достатнє.
Функціонуєш ти. Тож good old Hobbes
Поправить все, слугуючи порядку.
Ніхто не скаже, що йому бракує,
Аж поки шок не виручить. З нечемства
Твоє життя впаде на дно. В падінні
Таблицю втрат прокрутить твій проектор.
Фільм жаху. Темно робиться в очах.
Можливо, це засліплення, що мовить:
Не лиш у Віко чи Макіавеллі
I due occhi dela storia[10] є незрячі.
вернуться
9
Можлива алюзія до пісні Джиммі Гендрікса «Гей Джо», в якій чоловік, що вбив свою дружину за зраду, мріє втекти до Мексики, де ніхто не зможе накинути йому мотузку на шию. —