Натомість молодь — активні 30-річні автори, переважно з Нових земель: К. Гензель, Т. Брусіг, І. Шульце, С. Реґенер, Р. Їрґль та ін., — наголошувала на своїй аполітичності: вона не пише маніфестів, не робить політичних прогнозів і не зачіпає глобальні рівні. Вона описує побут, сумнівається, перепитує, знущається, макабрує, шаржує, озвучуючи пересічну людину доби трансформацій. Це навіть дозволило критикам порівнювати нову літературу східних земель із розчаруванням і соціальною пасивністю західнонімецької «літератури поп» (Б. фон Штукрад-Баре, К. Крахт та ін.) і говорити про форму правої реакції на політичну анґажованість авторів, натхненних революцією 1968 року. Проте закид навряд чи можна вважати правомірним, адже нова література Повороту виникла в піку старим формам політизованості мистецтва та його подвійного мандату, що більше пов’язано з типом культури НДР, а не з лівими рухами 1968-го; до того ж критика суспільства споживання мала небагато спільного з утомою від споживання у «Tristesse royale[1]».
В основі позиції молодих авторів Повороту швидше був скепсис, викликаний безкінечним прославлянням інсценізованої революції. Поворот, власне, відбувся з подачі західних новин «Ді Таґесшау», які повідомили про «обмовку» члена політбюро СПЄН Ґ. Шабовськи щодо відкриття кордонів НДР, внаслідок чого жителі обох Берлінів почали стікатися до КПП й пасивно чекати, коли Мур відкриють. Оспіваний міф «падіння Муру» й тотальна медійна апологія політичного у квазі-аполітичній літературі Німеччинни автоматично обернулася його зоологією. В текстах 90-х сучасна людина постає в спектрі від «вертиголовів»-політпристосуванців до прикордонних псів — безмовних істот із умовними рефлексами покори і служби в просторі ніщо. Часто за наголошеним примітивізмом чи саркастичною прозорістю оповіді, наближеної до oral history, в текстах прозирає безпорадний політичний суб’єкт у своєму повсякденні, розтрощений відфотошопленими гусеницями «великої історії».
Література 90-х, спрямована і на просвітництво (як живе Схід, його мова, соціалізація, відчуття в процесі адаптації до нових умов), і на викриття (інертності, непідйомності Сходу vs. споживацтва й упередженості Заходу), й на аналіз минулого (від перверсивності життя в умовах тотального контролю штазі до причин німецького розділення), вдається до іронії, сарказму, гумору й навіть до відвертого хуліганства — травестування, еротизації й порнографізації окремих ікон офіційного дискурсу (Крісти Вольф або Ґюнтера Ґраса) чи й навіть самої ідеологеми Повороту та Німецької Єдності (наприклад, у творах Гетхе, Брусіга, Їрґля). Відповідно, тексти 90-х сповнені мовних дотепів, жартів, ігор із синтаксисом та відвертих обсценізмів, головними героями часто постають шахраї-трікстери або просто наївні простаки, що викликають посмішку.
Однією з характерних рис літератури цієї доби є прагнення фактографічно відтворити Поворот, описати його топографію — тож тут детально прописані маршрути руху Берліном, які можна відстежити по карті. Ця топографія Берліна як серця Повороту, заломлена через суб’єктивний досвід протагоністів, неминуче обертається фантасмагорією: місто постає тілом, в якому Об’єднання спричинило розривання старих шрамів, поновлення рани розділення для нового її загоєння: андрогіном, що віднаходить свою половинку й єднається з нею в любовному екстазі (але й актом зґвалтування чи проституювання Сходу); простором безкінечного протистояння чоловічого (західного) й жіночого (східного); очуженою картою приватного досвіду з прадавніх часів — від юрського періоду до Об’єднання.
Недовіра до медійно симульованих ефектів викликала до життя літературні експерименти з деконструкції соціальних нашарувань суб’єкта аж до оголення його базових інстинктів — жаги життя і смерті, що проявляються як хіть і страх. У тоталітарному суспільстві витіснень і заборон вони сублімуються в жагу влади як маніпуляції іншими й тотальної симуляції життя (В. Гільбіг), а також у втечу в колективну безликість, що стирає всі сліди роду, всі рани ідентичності. За Р. Їрґлем, постійним станом Німеччини є біженство — замасковане пунктуальністю й пристойністю відчуження від себе аж до втрати здатності відчувати біль. І жодні Повороти неспроможні повернути чутливість монстру на ім’я Німеччина, доки він (чи вона) не прийме свої травми і страхи, визнаючи себе за жертву.
1
Tristesse royale — група письменників напрямку «поп» (Б. фон Штукрад-Баре, К. Крахт, Й. Бесінг, А. фон Шьонбурґ, Е. Ніке), представники т. зв. дендизму кінця XX ст. Свою назву група здобула за однойменною книжкою Й. Бесінга 1999 року.