Падіння Муру начебто приводить до вибуху спонтанної карнавальної свободи, коли «все відкривається, повертається і навертається», зникають традиційні структури, межі й знання: «бо ми святкуємо, доки не знаємо, хто ви і хто ми, бо мури розсипаються, як карткові будиночки». Спровокований цим струс проявляється передусім як територіальна зміна: «Коли вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село», що змушує придивитися до територіального абсурду розз’єднання: географічне місце Західного Берліна насправді на сході країни, його західність є чистим ідеологічним конструктом. Також це чітко вказує на те, що Захід і Схід у повісті — це певні символічні локуси, стереотипні комплекси значень, а не просто просторові координати.
Поворот для Західного Берліна реалізується як свобода пересування, в той час як для східняків — це передовсім свобода мовлення: «я не припиню, якщо я зараз не говоритиму, то не говоритиму ніколи, адже у нас голова обертом, і все так швидко, що забуваєш, де твоє серце, бо всюди все колотиться». Всю повість складає одне довге речення на понад 90 сторінок, наближене до «потоку свідомості» й Роланівського «Кола Брюньона» водночас. Воно сповнене звертань до невідомого слухача, асоціацій, стихійних спогадів, перерахувань, еліптичних конструкцій, обірваних синтагм, неправильної пунктуації, неполіткоректних висловлювань тощо. У своєму монолозі Рібек повідомляє історію села від Тридцятирічної війни до різних форм капіталістичного чи соціалістичного неофеодалізму. В оповіді часові пласти змішано, час оповіді й розказаний час граматично не розрізняються (всюди вживається форма Präteritum), в результаті чого сучасність постає сукупністю історій, що «нанизуються» на образ грушевого дерева як універсального символу самості, життєствердності, але також як політичного маркера.
Власне, саме «грушка» постає лейтмотивом всього твору: від грушівки, яка розв’язує язики й думки — до дерева груші як (накинутого) ідеологічного стрижня життя села та метафори об’єднання квазі-урбанного Заходу (Західний Берлін) із квазі-провінційним Сходом (село). Це символ, через який село вписане у «великий наратив історії Німеччини» (бо балада була хрестоматійною для шкільних програм як НДР, так і ФРН). Також груші фігурують у повісті як збірний образ християнського милосердного дару (старий Рібек у Фонтане), що на практиці виявляється конструктом, чистою симуляцією, заданою (sic!) літературою як формою колаборації з дискримінаційною владою.
Промова селянина-Рібека сповнена алюзій до національних гімнів ФРН та НДР, приказок та прислівїв, травестії з культури романтизму (гра слів Geist — Bimgeist — Weltgeist // дух — грушівка — Світовий Дух), а також іронічного цитування балади Фонтане, що задає ритм прози Деліуса. Разом з тим прийом інсценізованої наївності (п’яного) оповідача не дозволяє читачеві довіряти карнавалу Об’єднання: нібито п’яний Рібек конструює складні граматичні конструкції, майстерно вплітає у свою промову найрізноманітніші цитати і грається з текстом балади Фонтане. При цьому він поступово дезавуює хрестоматійний шкільний вірш як ідеологічний інструмент різних владних полів: протягом ХІХ-ХХ ст. балада використовувалась для створення матриці мирного й затишного німецького минулого, що постала ерзацом дискусії про кричущу соціальну нерівність.
Також промова містить чітко окреслену антиномію східнонімецький мовець — західнонімецький адресат. У межах спровокованого політичною подією карнавалу проступають чіткі ідеологічні опозиції: сільський (відсталий) — міський (прогресивний) спосіб життя, Схід — Захід, ми — ви, своє — чуже. Повість пропонує одну із перших форм рефлексії образу західного німця[20], інакшість якого прописана на рівні зовнішності, поведінки та габітусу. Основними характеристиками цього стереотипного образу постають: багатство («сонячні люди», що прибули яскравими дорогими машинами із «сонячного боку життя»), симулятивність (вони «святкують із Рібеківцями день доброго Рібека і самі вдають доброго Рібека зі своїми повітряними кульками, і ручками, і лимонадом», але при цьому поводяться як типові колонізатори: підманюють беззахисних місцевих — «спочатку дітей, а там поступово й нас із наших кімнат і садків», обдаровують усіх дешевенькими подарунками, щоб потім безбожно пограбувати), меркантильність («проходяться по стінах пожадливим поглядом і блискучими лінійками і знімають на відео, і забирають все, що ми створювали протягом двадцяти років»), владність та агресія (західняки новими окупантами вдираються до нових територій, «вимірюють село хазяйськими кроками, від яких земля стугонить», «широко розставивши ноги», оцінюють навколишнє як свою потенційну власність). Нові господарі — західні нащадки поміщиків фон Рібеків, — формально декларуючи відродження Сходу, насправді завершують його руйнування, оскільки переривають міфологічну круговерть життя і смерті, фетишизуючи світ навколо: свою «батьківщину» вони перетворюють на бренд «буколічної архаїки», «затишного дитинства» тощо, відмовляючи недоєним коровам навіть у смерті.
20
Е. Брюнс, посилаючись на «Широке поле» Ґ. Ґраса, навіть пропонує вести мову про типаж «неприємного західного німця».