Выбрать главу

Проте карнавальна складова сюжету — мовленнєве верховенство того, хто програє у псевдорівності Возз’єднання, — спільно із системною інтертекстуальною референцією до «Кола Брюньона» Р. Роллана та народної сміхової культури дозволяють оповідачеві вибудувати дискурс домінування Вітального над Символічним. Попри шалені й неочікувані трансформації світу «минуле й далі проростає крізь траву», зберігаючи ідилічну єдність «конкретного куточку простору, де жили батьки й діди, будуть жити діти й онуки» (М. Бахтін). Відповідно, над ідеологемою Возз’єднання домінує єдина надісторична й надідеологічна істина: колись жив собі «Рібеків селянин, який любив груші, й після його смерті одна лишилася в кишені його куртки, тож так виросло дерево, а далі — за текстом».

Фрідріх Крістіан Деліус

Груші Рібека

Теодор Фонтане

Пан Рібек із Рібека, край Гавельланд

Пан Рібек із Рібека, край Гавельланд, Груша квітчала Рібеків сад, Як осінь, пора золота, наставала, Груші усюди, де глянеш, сяли, І Рібек в годину ясну полуденну Грушками повнив свої кишені, Хлоп’яті, що босе гасало чимдуж, Гукав він: «Хлопче, а хочеш груш?» Дівчаті малому він теж гукав: «Ходи-но, маленька, й тобі грушки дам».
Минали роки, та смерті година І Рібеку-пану нарешті пробила. Відчув, помирає, як осінь настала І груші усюди, де глянеш, сміялись; То мовив пан Рібек: «Як я відійду, Щоб грушу поклали мені у труну». І три дні по тому з високого замку Виносили мертвого Рібека-пана, Багаті й бідніші з села, хто як може, Співали-молились «Прийми його, Боже» А діти казали зітхнувши: «Помер, Хто ж грушки носитиме нам тепер?»
Так скаржились діти, хоч і не мали — Старого ж погано-бо Рібека знали; Новий ще б пак, то жмикрут і скнара, Вже варта в парку й коло груші стояла, Старий же давно дивився на сина І віри не йняв йому й на волосину, І добре тямив, що він робив, Як грушку собі в домовину просив, Бо із могили через три роки Вже груші стебло піднялося високе.
І роки приходять і проминають, І груша гілляста з могили зростає, Як осінь, пора золота, настане, Знов світиться всюди, де тільки глянеш. До церкви хлоп’я прибіжить чимдуж, Шепоче дерево «Хлопчику, груш?» А прийде дівчатко мале погуляти «Ходи-но, дам грушки» стане шептати.
Так благословенні й донині діла Рібека з Рібека, край Гавельланд.

Коди вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село на трьох автобусах та червоних, білих і синіх блискучих автомобілях, із яких гриміла музика, голосніша за сильні мотори, й багатоциліндровими, розкішними машинами захопили село так, як його не захоплювали з часів російських танків, нападів люфтвафе та Рібекових мисливських свят, п’ятдесят чи шістдесят сяючих, мов щойно вимитих авто на трьох вулицях, і виходили, як мільйонери зі своїм «Гелоу!», фотоапаратами й парасольками від сонця і спершу дітей, а потім і нас усе виманювали з садків і хат, і наливали пива й лимонаду з бочок, частували грушевим шнапсом і ковбасками, роздавали повітряні кульки, авторучки та гороховий суп, повели танок навколо молодої грушки, яку привезли з собою, і по короткій промові, що після неї наш бургомістр як завжди, мов баран, кивнув головою, висадили перед будинком для літніх людей, що раніше був замком, і зважали при цьому більше на відеокамери, ніж на саме деревце, й самі собі аплодували, і плескали нас по плечах, наче вони виграли важливу гру або підняли свій прапор на захопленій території, і галасували все дужче, й усім роздавали пиво та пригощали грушівкою, і швидко переходили на «ти»,