ми все чекали запитання, а що ж думаємо про нову грушу ми, бо все-таки через груші стало відомим село, і чи місце перед будинком престарілих було саме тим місцем, бо якщо вже за традицією, як про неї написав поет Фонтане, то правильно, груша квітчала Рібеків сад, хто не міг без запинки розказати вірш напам’ять, у школі, де тепер магазин, щоразу, коли збивався чи говорив неправильно якесь слово, отримував від учителя дубцем по долонях, то з того боку, де садок, або і груша гілляста з могили зростає, на тінистому лузі перед церквою, де давно вже могили повростали в землю,
та вони не питали, і перш ніж нам стало мужності заговорити, кілочка вже забили, деревце підв’язали, землю втоптали, чоловіків із деревом і лопатою сфотографували разів зі сто і тричі спорожнили поливалку — і її вони привезли, і людей з газети, котрі постійно питали «Що Ви думаєте про все це?», і коли ми одразу не могли спромогтися на пристойну відповідь, вони перепитували «Чи це ж не прекрасно?», так що ми тільки й могли казати «так», щоб якось відкараскатися від них, бо вони були такі схожі на отих наших писак, які ніколи не хотіли чути «ні», а лише відповіді, котрі вони й так знали,
але я хотів сказати «так», сказати «так» зовсім по-іншому, бо я ніяк не розумів, чому радіти, й у моїй голові було надто багато негожих слів, і святкував з ними всіма, пиво й нова свобода святкувати з ким ми захочемо й будь-коли, і єдність, що мусить настати, бо інакше все це безглуздо, і ми славили грушевий шнапс і короткі дороги на Берлін, бо ще кілька місяців тому їм було заборонено зупинятися й заїжджати в село, а нам було заборонено говорити з чужими, які, маючи дозвіл з п’ятьма печатками, підходили до притулку для старих, котрий раніше був замком, або до церкви та руїн Рібекових стаєнь,
і святкували, бо в селі вже десятки років не було ні свята співців, ні стрільців, не справляли ні храму, ні великого весілля, святкувала лише спілка мисливців і ті, хто розводив дрібну худобу, та й то нишком, бо немає об’єднання без шпигуна, та й що його там святкувати, танці раз на кілька тижнів та дитяче свято раз на рік, і ми поприбігали, бо ж були ковбаски й суп, і пиво, і шнапс, і кава задарма, і тому що грізні заборони стали сміттям, а ми звільнилися від пут для єдності й були спантеличені, як місцеві аборигени, а ще тому, що все навколо пішло шкереберть і отам-о стояло нове дерево, і тому, що ми мусили звикнути й хотіли звикнути до чогось, чого не знали, бо все переродилося,
усе стало враз таким простим, а оте стало зовсім неправдою, мова прийшла знову, а з мовою й можливість запинатися, і я не знав, що там робилося у моїх мізках, і полегко зітхав, і незвично п’янів від пива, шнапсу й повітряних кульок, що тріпотіли перед сірими й тьмяними стінами,
навчений опускати погляд, я намагався подивитися в очі гостям, котрі були водночас і господарями, крізь їхні дорогі професорські окуляри, їм, непевним, недовірливим і гордим під парасольками від сонця в березні, поки не став здаватися собі голим, бідним і ошуканим через поквапливі цілунки й сяючі етикетки на пляшках грушівки, і попри це піднесеним і вільним, і ви нарешті підбадьорили мене: підходьте й не журіться,
так ми нарешті й заговорили, і галасували все дужче, пили й співали, бо заборона говорити і заборона кричати й сотні інших заборон були вітром розвіяні і злочинців нарешті вигнали зі служби, і політиків-нездар, і штазі, і шахраїв теж, і ми пили за славу Рібека, і його груші й за поета Фонтане, що колись давно зробив село найвідомішим у Гавельланді, а зараз раптом знову магнітом для геть незнайомих людей, котрі приносять ковбаски, і грушевий шнапс, і авторучки, так благословенні й донині
діла, і сотні ділків, наче насправді тут була тільки груша, а ми — лише статисти біля неї, багаті й бідніші з села хто як може, і ми сумували за Рібеком, як оті кріпаки й діти, а ви наче й не думали помічати, що ми давно вже не кріпаки, але й панами не стали, а просто хочемо лишитися в селі й залишилися в ньому робітниками, терпіли, коли нас лаяли чи з нас вимагали, а все одно хазяйнували на землі, ранком пів на п’яту, сидячи високо на тракторах, орали з краю в край ниви Гавельланду, наші ниви, а не пана Рібека з Рібека, нащадки котрого вже знову носилися з його ім’ям, як з вольною грамотою, заглядали по коморах і обмірювали село панськими кроками, від яких здригалася земля…
(…)
…наче ми з вами не знали з вірша або з життя, що після кожного доброго Рібека приходив суворий, жмикрут і скнара, навіть якщо всі звалися Ганс-Ґеорґ і мали ту саму владу поліцейських, і суддів, і церковних учителів, і офіцерів, а селяни, які за звільнення з кріпацтва вже мали віддати землю панам, і далі за копійки відробляли вручну та кіньми, і все, що їм сяло, були самі груші, усюди, де глянеш,