або наче ми не знали про зміни, як молоді стають літніми, добрі — лихими, а шахраї — благодійниками, і роки приходять і проминають, і Рібек сатаніє, ледве малі діти встигнуть ступити крок по його землі, вже варта в парку й коло груші стояла, та він слухати не хоче про груші, гусар, гордий своїми кіньми, власник манежу перед будинком і стаєнь для війська,
а коли гуси чи кури забігали на його поле, ти ж не будеш прив’язувати гуску, найкращі поля в селі звісно його поля, то він стрибав у сідло чи в бричку, і не зволікаючи, справжній бандит, палив по птиці, і ми, як пани, серед тижня їли курячий суп чи печеню із гуски з дробинками,
і я чи ти з порожньою склянкою з-під шнапсу в руці не могли про це говорити, бо ми самі більше не хотіли згадувати про те, яким полем битви було село, де біліли кістки, де з жахіття робили розкішні меблі, і кожне покоління відчуло укуси на власному тілі, і лише гострота зубів різноманітила кожні кілька десятків років, хазяїн Рібека гриз м’ясо наречених, хазяїн гриз потилиці синів, декотрі з них були його синами, аж поки вони самі не починали схилятися, хилитися наприкінці, надвечір, і не розкурювали люльку, сидячи на лавках перед хатою, втомлені посеред пори золотої-осені,
а ви лавки з Берліна привезли, іди сідай, свято йтиме ще довго, ніхто сьогодні не втомиться, он півні піють, весна, а пташки вже щебечуть, як влітку, яке тепло спадає на нас, і рік ще довгий, а корови ревуть вечорами, бо їм потрібно більше місця, ніхто ж не скупить у нас худобу, між яких часів ми опинилися, між верхом і низом на ваших лавках, і все так швидко, що навіть не встигаєш подумати про все, що ото він, магнітофон, робить отам за нами, ну й нехай, штазі пішли геть і поховалися,
тепер усі ви, журналісти, приїжджаєте до Рібека, міняєте батарейки, ставите запитання й поринаєте в теплий жах вашого сільського дитинства, і шукаєте доброго дідуся в подобі старого Рібека, і любите час, якого зроду не було, старий і добрий,
коли один Рібек зміг прославитися, бо крім свого сімені й частки з побоїв, картоплі й пшениці, з чистої щедрості роздавав груші дітям, своїм дітям, котрі не молилися з ним за обідом і не могли розраховувати на білу пухову перину в замку й на спадок, село і ліс, цегельню, винокурню, лісопилку, хутір і мисливський будинок під бранденбурзьким небом та богом, котрий мав найкращі в Потсдамі сходи, щоб спускатися ними на землю,
а від дітей відкупилися грушами, навздогін гелгання гусей, що біло тріпочуть калюжами, тікаючи від ножа, витягуючи довгі шиї, там є де застромити ніж, бо пір’я потрібне, й печеня, і роки приходять і проминають, то більш, то менш криваві, усі пани пройшли вишкіл на солдати у дворянському ліцеї й багато з них померли молодими, вдови переймали владу в Рібеку й боролись за славу побожних і добрих,
і з високих воріт замку виходили вродливі, мало биті й не вироблені доньки й дивились, як союз фронтовиків «Сталевий шолом», виструнчившись, співав героям світової війни «Боже всемогутній, славимо тебе», і все це під гусячий гелгіт, і Рібек із Рібека, край Гавельланд, в чорній формі вів стрій від поля бою в Лангемарку до поля бою в Рібеку, і багатші й бідніші з усього села йшли за ним у «Сталевий шолом» і ставали нарешті приятелями, і нікого кращого їм не було, поки вони самі в цупкій формі знову не виступали в похід і не підставляли себе під кулі, тоді вже лаялися й питали, чиї то кулі, аж поки не могли більше питати, мої чи твої,
один син Рібека поміщик, один син Рібека військовий, те й інше часто в одній особі, або ж вони мінялися так вчасно, наче сімсот п’ятдесят років тому уклали таємний пакт із вічним життям воскресати під іменем Ганс-Ґеорґ, знову й знову рука, гордо простягнута над землею, як зараз, коли вони легко забрали у нас 700 гектарів, частину з них вони відбирали роками, то з дня у день, чи викуповували, чи вигравали в карти у наших предків, зараз усе розбазарюють, нам кожен зможе дати копняка під…
так, ще грушівки, єдність, будьмо! добре, що ви тут і село ожило, як ніколи, п’ятсот, вісімсот людей, і все одно мертві встають і проходять мимо, бо таємницею села лишаються мерці, котрі кричать, жінка, яку разом з дитиною заклали камінням у церковному мурі, ще школярем я дивився на криві літери й намагався прочитати, чи насправді за те, що жінка таємно, не в шлюбі, народила дитину, її замкнули у білий камінь…