Я відвела погляд від тої руки, пробігла очима по напівтемних сходах, на яких ми зупинилися: запилені поручні, звалені мішки з цементом, просто крізь бруд прокладений кабель, заґратовані лампи на стінах, що, мов мишоловки, тримали в собі як здобич по одній згорілій або цілій електролампочці: пофарбовані в сіре залізні двері — а тоді мій погляд випадково зустрівся з поглядом детектива.
Він, певно, не хотів більше хапати мене за руку, та все ж мав намір завадити мені втекти, — тож просунувся одним-єдиним беззвучним рухом поперед мене. Я закинула голову назад, оскільки стояла на дві сходинки нижче, спиною до залізних дверей, — і досить-таки мужньо глянула детективу в очі, незворушно спрямовані на мене. Хоч я й докладала зусиль до того, щоб вистояти перед ним і не подати виду, та все ж ледве витримувала цей довгий погляд із далеких зіниць, пристосованих до поганого освітлення. Щось м’яке і тепле було в ньому.
«Гадаєте, це мені до вподоби? Я був на військовій службі, офіцер-інструктор, вісім років, грубі гроші, пристойні люди, але потім… Ходімо, ми мусимо…» Рука детектива знову наблизилася до моєї, торкнулася її кінчиками пальців — коротко і так чітко, як пташка, що підхоплює щось своїм дзьобиком, пролітаючи мимо. Детектив лагідно відсунув мене плечем убік. «По-іншому не вийде», — сказав він уже радше до залізних дверей, біля яких запорався з товстою в’язкою брязкучих ключів. Відчиняв їх так незграбно — удавано чи насправді, — мов уперше потрапив у таку ситуацію.
Та ось важкі двері ледве піддалися. Крізь арку, що утворювала його рука, одночасно притримуючи двері й не даючи їм змоги розчинитися навстіж, детектив спрямував мене у вузький, темний коридор з іще двома дверима ліворуч.
Я відчула тепло, що йшло від його тіла. Зачиняючи двері, детектив стояв до мене дуже близько, буквально впритул. Було чутно лише свист повітря, що зникало в шахті у кінці коридору, та ще детектив тихенько шкрябав по бетонній стіні, шукаючи вимикача.
Утікати тепер вже було зовсім пізно; якийсь фобійний спазм охопив мене. Щоб не заскреготіти зубами, я прикусила нижню губу — так сильно, що крім спалаху болю, практично нічого більше не відчувала. Я не знала, чи покаятися у своїй зухвалості, чи вперто її триматися, і навіть не уявляла, що трапилося з детективом. Ну гаразд, я вкрала, він мене піймав на гарячому, це погано — і все ж тут іще щось було не так. Якщо все, що відбувалося до цього, мало для мене фатальне, але хоч якось зрозуміле значення, то тепер мені все здавалося фальшивим — і навіть фальшиве було неправильним. Я не мала жодного аргументу, жодного доказу цього, лише невиразне відчуття, що варто мені спробувати тепер, чи за якусь мить, чи пізніше, чи коли завгодно втекти від нього — як щось невідворотне й жахливе на мене звалиться і водночас обвалиться піді мною. Але що, що саме? Все більш гарячково я думала про це — і все глибше занурювалася в жахливий хаос спотвореної, потрощеної на друзки суміші дійсності та сну.
(…)
Заблимали й загорілися тьмяним світлом кілька неонових ламп. Детектив відчинив другі двері ліворуч: «Сюди, будь ласка».
Ми зайшли до маленького приміщення без вікон, яке освітлювалося самою лише настільною лампою, затиснутою на якомусь старому теслярському верстаку. З лівого краю верстака, поряд із сірим стандартним телефоном, на жирному паперовому пакеті лежали надкушені півбуханця житнього хліба і десь грамів зі сто засохлої, зашкарублої ковбаси. З правого краю верстака громадилися брошури й зошити, зверху був якийсь детективний роман із чорно-білою обкладинкою та ілюстрацією у вигляді стилізованої шибениці. Один із закутків цієї комірчини, що слугувала для зберігання інвентарю й, очевидно, лише частково використовувалася не за призначенням, займала вузенька жерстяна шафа для переодягання — лише на одні дверцята, з-за яких визирала автомобільна шина. У трьох інших кутках лежали мішки, шматки кабелю, інструменти, багато використаних вогнегасників.
Детектив витер рукавом сидіння якогось стільчика, щось не дуже важке впало на підлогу. «Викладайте вкрадене і сідайте, будь ласка», — промовив він і сам сів з протилежного боку верстака біля настільної лампи. Дістав з кишені піджака пачку цигарок: «Курите?» «Авжеж, — відрізала я, — але не ваші». Поклала разом із ялинковими свічками свої дешеві цигарки без фільтра. Завваживши, що більш-менш опанувала себе і мій голос більше не тремтить, додала якомога зухваліше: «Беріть мої. Чи вам не дозволяється? А раптом вони крадені?».