Вольфґанґ Гільбіг (1941—2007) від початку самостійного життя перебував у ситуації подвійності: слюсар, монтажник, кочегар із провінційної Тюрингії, у 60-ті він спробував себе в ліриці, проте не знайшов можливості опублікуватися. У кінці 70-х Гільбіг переїхав до Східного Берліна, продовжуючи поєднувати письменницькі пошуки та життя кочегара. У ФРН критики вперше опублікували його в антології «Крики про допомогу з того боку» (1978), а вже наступного року у видавництві С. Фішера у Франкфурті-на-Майні вийшла друком перша збірка «Відсутність» (1979). Реакція влади НДР не забарилася: новому автору було інкриміновано «махінації з валютою». Проте ще того ж 1979-го Гільбіг звільнився з посади кочегара й відтоді працює лише як письменник.
Попри всі відмінності вже навіть цей короткий біографічний нарис вказує на наближеність досвіду автора до «Я» свого персонажа-письменника. Останній, позначений ініціалами М. В. (кодове ім’я Камберт), так само, як і Гільбіг, працював на східнонімецькому заводі, мешкав у маленькому місті, пишучи літературні тексти, для яких не міг знайти видавця, і зрештою переїхав до Берліна. Навіть питання про те, як письменник може стати аґентом штазі, пов’язане з конкретним епізодом із життя Гідьбіга: 1978 року за звинуваченням у підпалі він утрапив до в’язниці, де його намагалися завербувати до штазі. Попри погрози, Гільбіг відмовився від такої пропозиції й був звільнений. Міркування про те, чому саме письменник є бажаним для штазі в якості аґента, лягли в основу конфлікту роману, на що Гільбіг вказує у своїй Франкфуртській лекції про поетику, виданій під заголовком «Обрис критики»:
«Сподівання колись мати змогу вести письменницьке життя мені самому завжди видавалися далекими від реальності, і цей стан я дуже важко переживав у години слабкості. Саме через це я не постановив собі, що якщо залучення до якоїсь структури допоможе мені увійти в літературу, то я стану членом цієї структури. У найгіршому випадку я прибирав би в їдальні, якби в ній часто бували письменники. Від цього лишався тільки маленький крок до думки: якщо, ставши шпиком, я зможу знайти доступ до книгоіндустрії, то я ним стану. Хіба у своїй фрустрації я не дійшов би сам до ідеї, яку цього разу (1978) мені підкинула штазі, хіба не тішився б із хибних уявлень, що зможу писати свої тексти попри все, навіть за легших умов?»
Протагоніст роману «Я» М. В. подібним чином утрапляє під пресинг штазі, співробітник якої шантажує його відповідальністю за батьківство позашлюбної дитини, з матір’ю (Сінді) якої М. В. ніколи не мав стосунків. Під тиском офіцера М. В. погоджується стати НС (неофіційним співробітником), про що (не без зусиль штазі) незабаром дізнається все містечко А., тож головному герою не лишається вибору, крім як переїхати до Берліна, де він сподівається отримати кращі шанси для публікації своїх творів, у чому йому має допомагати «офіцер-керівник» Фоєрбах. Як НС Камберт — такий оперативний псевдонім він отримує у штазі — отримує завдання займатися «просвітительством» альтернативної літературної сцени Берліна, а саме в режимі «оперативного процесу» наглядати за поетом С. Р., якого у звітах мусить називати кодовим ім’ям «Читець». Останній не робить жодних спроб опублікувати свої твори, відмовляється від виступів на Заході, просто виступаючи на читаннях в різних квартирах з одним і тим самим текстом. Поряд із ним Камберт часто зустрічає молоду жінку із Західного Берліна, за якою вирішує пошпигувати на власний ризик, сподіваючись потім отримати призначення на роботу аґентом у Західному Берліні, де йому відкриються широкі можливості публікації власних творів.
У задзеркаллі художнього світу Гільбіга штазі постає якимось ризоматичним організмом, що прагне увібрати в себе всіх без винятку: «Метою служби було перетворити всіх… Я сказав: усіх! — подумав він. Усіх без винятку… на співробітників служби, навіть якщо ця думка видається божевільною». Так виявляється, що Читець насправді також є НС, а молода жінка — аґенткою, якій Камберт завадив провести операцію з вивозу Читця на Захід; пані Фальбе, що здає головному героєві кімнату, — дружина аґента, якого через два роки після їхнього одруження нібито було закинуто на Захід, і відтоді вже 10 років від нього не надходило жодних звісток; Гаррі — друг М. В., який «здав» його штазі і є справжнім батьком байстрюка Сінді, — також аґент, який взяв собі прізвище Фальбе, коли свого часу знімав у Берліні ту саму кімнатку, що й Камберт. Штазифіковане суспільство постійно симулює себе через відтворення ієрархії об’єктів та аґентів спостереження, які перебувають у невпинному коловороті підміни й ротації: перебуваючи на службі, Камберт шпигує за Читцем і водночас сам є об’єктом стеження для Фоєрбаха, Гаррі викрадає свого позашлюбного сина і цим привертає до себе увагу своєї служби, проте використовує свою «леґенду» про бажання емігрувати до ФРН, щоб справді сховатися в постійному представництві Західної Німеччини у Берліні. Так зване нормальне життя постає лише результатом суцільної інсценізації, в якій означники виявляються визначальними: коли через Камбертову невдачу Фоєрбаха було знову понижено до лейтенанта, його оперативний псевдонім було змінено на Кесельштайн (перший псевдонім Фоєрбаха був Васерштайн — букв. осад, накип, що дозволяло колегам кепкувати, пишучи слово Васерштайн на пісуарі; Кесельштайн майже повністю відтворює його семантику). Коли, після звільнення зі служби й ґвалтівного примусу підписати зобов’язання не розголошувати таємниці, М. В. повертається назад до свого містечка, його мати дуже дивується, бо була впевнена, що він еміґрував на Захід, і всі три роки отримувала від нього листи з ФРН.